літературна мова давньої індії

літературна мова давньої індії

Розрізняються письмово - книжна й усно - розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям. Життя навколо церковних центрів роблять її доволі витриманою, так що тексти, створені в києві, не надто різняться від переписаних з болгарських оригіналів. Занепад київської, а пізніше галицько - волинської держави і входження українських земель, крім галичини й закарпаття, до великого князівства литовського переривають традицію л. Тим часом урядова мова розвивається в напрямі зближення з живою мовою, вбираючи в себе також впливи мови центральноєвропейських канцелярій (латинської, німецької, чеської, польської). Головною причиною її було те, що після люблінської унії, в умовах польської культурної, політичної й економічної експансії підривалася фактична можливість оформлення української л. На основі живої мови, бо шляхта польонізувалася, а українські міста втрачали своє значення й спроможність бути центрами національного культурно - політичного життя. Відбудувати чисту церковнослов янську мову не пощастило, і до неї ввійшли елементи довільні (напр у фонетиці вимова ж, а як у, я, г як г, ђ як і, невимовляння ъ, ъ). Та навіть у сфері писемного й офіційного вживання не пощастило втримати чистоту цієї і в неї продирається багато елементів живої мови і західних впливів, насамперед латинських і польських. Ця мова культивується в проповіді, науковій літературі, красному письменстві (драма, вірші, повість), але зі значно зменшеним церковнослов янським елементом і в діловій мові й приватному листуванні. Через штучний характер цієї мови тяжко говорити про її діалектну основу, хоч загалом південнозахідно - українські елементи переважали над північноукраїнськими.

Під впливом заходів російського уряду (укази 1721, 1727, 1728, 1735, 1766, 1772 про цензурування мови українських друків, русифікація освіти), а почасти з бажання певних прошарків козацької старшини й вищого православного духовенства ствердити своє становище в російської імперії, в обставинах занепаду стилю бароко й секуляризації культурного життя твори, писані літературною мовою 17 в перестають появлятися друком. Народна мова в літературі в цей період допускалася в творах сатирично - гумористичного, рідше романсово - ліричного жанру, у згоді з теорією низького стилю в класицизмі. В кінці xviii - го століття в європі почав сильно поширюватися новий напрям в літературі й культурі, - стали цікавитися всім народним, усім своїм національним, особливо давнім. В українській літературі ця доба принесла також сильне й цінне пожвавлення своєї національної літератури, що розпочав у нас іван котляревський (1769 - 1838). іван котляревський народився року 1769 - го в полтаві й уже за молодих літ, покінчивши полтавську духовну семінарію, зацікавився українською етнографією. Головна заслуга котляревського була в тому, що він рішуче, друком, став на той бік, яким ішла ще жива мова в xviii столітті, і він знову відновив українську літературну мову в друкованому творі, - він міцно зв язав перервану було в xviii столітті в друках - через наказ 1720 р. Першорядної ваги було те, що котляревський порвав з панівною тоді наукою про мовні стилі, високий і подлий, і став дивитися на мову народну, як на достойну поважних творів. Про якийсь окремий український правопис котляревський ще не думав, як довго не думали про те й його наступники, - літературний правопис був тоді спільний для російської й української літератури, - в основі своїй це старий український правопис. Власне, це наш стародавній український правопис, з ы, ъ, ђ; цікаве те, що наше і котляревський передає через ђ, що звичайним було в нас і до нього, уже в xvi - xvii віках, і частим у віці xviii, коли писали.

Котляревський міцно поєднав українську мову з українською літературою - після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова. М, як у розрізі історії (використання архаїзмів, слов янізмів тощо), так і в географії (використання приступних і відомих шевченкові говірок), з врахуванням досвіду його полтавсько - харківських попередників. історична і стилістична як суть мовної реформи лишилася незрозумілою сучасникам і ближчим наступникам шевченка й куліша, але широта географічної синтези забезпечила новій л. Батьком українського роману вважається іван нечуй - левицький (1838 - 1918), що походив зі священичої родини на київщині, й уже тому глибоко знав українську мову, бо ці родини, пробувавши по селах, звичайно московщилися мало й мали українську мову за свою звичайну домову мову.

Впливи північноукраїнських говірок не були такі помітні, але відбувалися через твори видатних письменників, що походили з чернігівщини (куліш, грінченко, коцюбинський та ін. Припинення українізації, розгром українського національно - культурного життя принесли з собою намагання радянського уряду обмежити вживання української л. Від европеїзмів, незнаних у російській мові, і від західноукраїнських елементів, переорієнтувати її на східноукраїнські говірки і включення деяких суто російських слів, форм і конструкцій. Уже в стародавніх переказах, легендах, міфах відбивається інтерес людини до мовних явищ, ставиться питання про те, що таке слово, як воно виникло і чому говорять різними мовами.

Погодитися з цими твердженнями важко, оскільки чимало важливих проблем мовознавства (наприклад, походження мови, зв язок мови з мисленням, зв язок мовного знака зі значенням, взаємовідношення логічних та граматичних категорій, виділення частин мови і членів речення та ін. За одним давньогрецьким переказом, люди у давні часи жили в злагоді, не мали ні міст, ні законів, говорили всі однією мовою і керувалися наказами зевса, і тільки згодом гермес упровадив різні наріччя і поділив людство на окремі народи.

Перші паростки наукових знань про мову формуються саме в боротьбі з міфологічними і магічними уявленнями про слово, про мову, формуються шляхом безпосереднього спостереження та реєстрації фактів, шляхом старанного аналізу мовного матеріалу, як про це хоч і посередньо, але недвозначно говорять найдавніші форми письма, передусім, у стародавньому єгипті та месопотамії. Словесно - складові системи давньоєгипетського письма, шумерського письма, з якого розвинувся клинопис, еламського письма, протоіндійського письма, критського, або мінойського письма, китайського письма дають змогу майже беззастережно твердити, що розпочинався аналіз мови з визначення змісту слів, побудови їх піктографічних та ідеографічних зображень, членування слів на склади і тільки потім уже й на звуки.

На жаль, у нас немає поки що писаних пам яток, які б своїм змістом засвідчували величезну мовознавчу працю невідомих дослідників над створенням словесно - складових систем письма, над укладанням ассірійцями - вавілонянами словника шумерської мови, над створенням клинописного письма, але їхня видатна роль в історії науки про мову незаперечна. Прагнучи зберегти точність вед і забезпечити їх розуміння (не всі старі тексти вед для індусів того часу були незрозумілими), а також намагаючись уберегти їх мову від впливу розмовних варіантів давньоіндійської мови (пракритів) і здійснюючи нормалізацію санскриту - літературної мови, яка функціонувала як жива мова до v ст. Е а далі використовувалася тільки в релігійній сфері, давні індуси детально вивчали мовні явища і створили оригінальну й добре розвинуту лінгвістичну науку.

Виникла настійна потреба зберегти недоторканою мову священних гімнів, точність їх вимови, виголошування, забезпечити розуміння їх, унеможливити вплив пракритів на санскритську мову, нормалізувати, стандартизувати її, бо саме санскритська мова була не тільки мовою ведійської релігії, а й основою шкільної освіти.

В одній з ведант розповідається про фонетику та орфоепію, у другій витлумачуються метрика та віршування, у третій викладається граматика, а в четвертій. Сутри охоплюють фонетику, морфологію, словотвір, етимологію і синтаксис класичного санскриту, хоч і без узвичаєного для нас поділу всього мовного матеріалу на відповідні підрозділи.

Невеличка, здавалося б, праця паніні майже два тисячоліття була незаперечним зразком опису класичного санскриту і навіть у наші дні глибоко шанована на своїй батьківщині і далеко за її межами.

Для низки синтаксичних явищ, як - от, наприклад, ужшапня форм відмінків в імен або форм часу і способу дієслів подаються певні правила, але вони аналізуються лише принагідно, у зв язку з аналізом морфологічних явищ. Подаючи точні визначення, коли може бути використаний той чи той спосіб словотворення, давньоіндійські мовознавці подають водночас і точні правила для всіх видів зміни звуків, для всіх випадків наголошування і т. 1 - й ступінь початковий (основа з коротким голосним), 2 - й ступінь - це ряд форм, коли на місці голосного в корені утворюється дифтонг, 3 - й ступінь - продленна або просунута, де виявляється довгий голосний. Правильність мови повинна дотримуватися не тільки відносно значення, але і відносно її звукової форми, інакше сокральностi обряду, пов язаного з ведичеськими гімнами буде порушений, залучення до божественного не відбудеться. Так брахман, тобто вища реальність, що не має початку і кінця, є мовлення або слово, з якого розгортається увесь всесвіт з його безконечною розмаїтістю предметів і явищ. Саме розуміння мови як системи зумовило введення ним понять фонеми та нульової морфеми, до чого європейське мовознавство прийшло лише наприкінці xix ст. Отже, його граматика нагадує ідеальну формалізовану схему і є породжувальною за своїм характером (у норму входило те, що могло породжуватися на основі правил паніні). Паніні вважають і родоначальником індійської діалектології (у своїй граматиці він звертає увагу на діалектні особливості східної індії), а також першим мовознавцем, який застосував зіставний метод; (у багатьох випадках зіставляє санскрит із ведичною мовою). Бхартріхарі вивчав співвідношення речення і судження (обчислював трансформації одного судження, за яких будь - яке судження еквівалентне іншому з погляду логічного змісту), роль слова у мові (виділив слово як абстрактний інваріант, особливу духовну сутність, тобто як одиницю мови, і слово як конкретну одиницю мовлення). Нірукта або нірукті яскі відноситься тубільними авторитетами до так званих веданга і містить 12 книг, до яких згодом були додані ще дві, що не мають найближчого до них відношення. Відправляючись від фонетичних правил, формулірованних вже з великою подробицею в так званих пратішакхьях для кожної веди окремо, індійська граматична школа поступово перейшла до загального уявлення про предмет фонетики і потім до решти відділів граматики.

Флексія, слововивід, освіта за допомогою складання були поступово помічені і відрізнені один від одного, при чому зроблені також різні нагляди над тими змінами, які зазнає в різних утвореннях значення коріння. В нірукте, що відображає ці успіхи граматичного знання індусів, згадується значне число попередників її автора, деякі по іменах, інші під загальними іменами найруктов (санськр. X один з дев яти коштовних каменів при дворі індійського царя вікрамадітья в уджаїні (в числі їх були поети калідаса і гхатакарпара, лексикографія амарасинга, астроном варагамігира і ін. Предположение бетлінга узгоджується також з вірогідним часом життя відомої граматики патанджалі, що писала швидко після катьяяна і полемізуючого з ним. Ще дитиною він відрізнявся такою пам яттю і здібностями, що міг напам ять повторити цілу драму, бачену ним в театрі, або запам ятати відразу цілу пратішакхью. Деякі дослідники отождествлют його з іншим патанджалі, лінгвістом, автором обширного коментаря до знаменитої індійської граматики паніні, озаглавленого махабхашья. Так, розказується, що патанджалі впав з неба у вигляді змійки в долоню паніні, що, очевидно, засновано на народній етимології імені патанджалі (pat = падати, асjali = долоня). індійські мовознавці вперше здійснили спробу класифікувати звуки за фізіологічним принципом, відкрили морфологічний закон словоформи як структури, розробили теоретичні проблеми лексико - морфологічного принципу класифікації слів на частини мови, виділивши імена і дієслова, а також багато іншого. Порівняльно - історичне мовознавство (лінгвістична компаративістика) - область лінгвістики, присвячена перш за все спорідненості мов, яке розуміється історико - генетично (як факт походження від загального прамови). Порівняльно - історичне мовознавство займається встановленням ступеня спорідненості між мовами (побудовою генеалогічної класифікації мов), реконструкцією прамови, дослідженням диахронических процесів в історії мов, їх груп та сімей, етимологією слів. Франц бопп досліджував порівняльним методом відмінювання основнихдієсліву санскриті, грецькому, латинською і готській, зіставляючи як коріння, так і флексії. Востоков перший указав на необхідність зіставлення даних, які полягають в пам ятниках мертвих мов, з фактами живих мов і діалектів, що пізніше стало обов язковою умовою роботи мовознавців в порівняльно - історичному плані. Майже всі, за винятком празької школи, розгалуження структуралізму розглядають структуру як елемент іманентної системи, тобто такої системи що існує сама в собі і для себе.

Формуючи її світогляд, який може бути змінений тільки тоді, коли замінити цей звуковий ланцюг іншим, тобто коли змінити мову, виникло 2 цілком автономних напрями етнолінгвістики - європейський і американський. Півострів індостан – це своєрідний субконтинент, відокремлений від іншої азії ланцюгом гір і гірських хребтів, він омивається водами індійського океану, аравійського моря і бенгальської затоки.

Центрами цивілізацій, ставали басейни рік (інд, ганг і особливо притоки інду – п ятиріччя, або пенджаб), де місцеві мешканці раніше почали займатися землеробством. Саме в індії вперше стали вирощувати бавовну, рис, цукрову тростину (саме слово “цукор” походить від санскритського “сакхарі” – тростинний цукор), були приручені зебу (горбатий бик), слони.

їм на зміну приходить “арійська цивілізація”, пов язана з появою на північному заході індії, а потім і на більшій частині півострова індоєвропейських племен, що називали себе “аріями” (“благородні”, “з хорошої сім”ї”). Однак випадкове відкриття англійського генерала каннінгема в районі села хараппа (штат пенджаб), який знайшов цікаві печатки з абсолютно невідомими до того написами, примусила переглянути цю точку зору і почати з 20–х років xx ст. Особливу увагу фахівців привернула бронзова статуетка оголеної танцівниці і скульптурне зображення чоловіка з бородою, який умовно іменується “жерцем”. З малюнків на печатках можна робити висновки і про певний зв язок релігії жителів хараппи з пізнішими релігійними віруваннями індії (наприклад, зображення богів у позі йоги). Одна з них – проникнення в індію з півночі арійських племен, які були знайомі з залізом і досить швидко перейшли до осідлого землеробського способу життя. Остаточно склалася доктрина про 4 варни, кожна з яких була створена з тієї чи іншої частини тіла першолюдини пуруші (або в наступній традиції праджапаті, втілення бога брахми). Брахмани (жерці) – з вуст; кшатрії (знать, воїни) – з плечей; вайш ї (землероби, ремісники, торговці) – зі стегон; шудри (низи суспільства – слуги, бідняки, переселенці) – зі ступенів ніг. Арійські закони забороняли шлюби поза варнами, не допускали їх змішування і не дозволяли навіть доторкатися до людей, які стоять поза варнами, – прибиральників сміття, могильників, катів. Одночасно виникає вчення про міграцію душ (сансара – “блукання”, “переродження”), про “дхарму” – закон, моральний порядок, і про “карму” – діяння людини, що визначають її становище.

В основі сюжету лежить історія життя рами – ідеального сина та ідеального правителя, його любов до сіти, її викрадення царем ракшасів (демонів), перемога рами і його воцаріння у рідному місті. Брахман ланіні створює єдину літературну мову – санскрит (“очищений”, на відміну від “пракритів” – розмовних мов), який став мовою міжіндійського спілкування. Будда відкрив чотири “благородні істини” про те, що життя є страждання, причиною яких є людські бажання, пристрасті, прагнення життя і що вихід з цього – угамування всіх пристрастей. Таким чином, порятунок був можливий для кожної людини незалежно від її походження через самовдосконалення і без будь - яких посередників (наприклад, брахманів). У кушанську епоху оформлюється новий напрям буддизму – махаяна, де будда стає богом, а також з являється культ бодхисаттв – святих, які досягли рівня будди, але тимчасово відмовилися увійти в нірвану з співчуття до людства. Виходячи з того, що кожне божество – це втілення верховного бога (як рама або крішна були втіленням бога вішну), індуїзм дозволяв будь - які культи і вірування, виявляючи при цьому ще більшу терпимість, ніж буддизм. Головні боги індуїзму – шива, вішну і богиня шакті – були також втіленнями вищого божества – брахми, який сидить на троні у вічній медитації на вершині гімалаїв. Повсюдно ставилися стамбхи – кам яні стовпи з буддійською символікою або зображенням тварин і висіченими на них написами (наприклад, левова капітель з сарнатха, зведена на місці першої проповіді будди, яка стала гербом сучасної індії). Живою розмовною мовою, представленою кількома діалектами, послугувалася переважна більшість населення київської русі, а літературну використовували освічені верстви тогочасного суспільства. Вони, як і м’які, можуть продовжуватися (збіжжя, ніччю – як колосся, тінню); після них, як після м’яких, у закінчення іменників ніколи не виступають голосні о, и, а тільки е, і (межею, межі – землею, землі. Згодом вони втратили цю здатність, але й тепер залишки колишнього відмінювання прикметників спостерігаються в застиглих формах від прикметникових прислівників. До основних ознак високорозвинених літературних мов належать (поряд з іншими) багатство виражальних засобів мови на всіх рівнях її структури, всебічний розвиток функціональних стилів та завершеність стилістичної диференціації мовних елементів, якщо про неї взагалі можна говорити як про кінцевий процес. історія літературної мови – це одночасно й історія її стилістики, історія формування і розвитку стилістичної системи національної мови – стилів, стилістичних засобів, тропіки і фігур. Складні історичні, політичні, економічні, національно - культурні умови життя українського народу, спричинені втратою ним своєї державності й залежністю від інших народів, зокрема російського та польського, не могли не позначитися на формуванні й розвитку української літературної мови.

і перша “заявка” літературної мови – це насамперед поява її офіційно - ділового стилю, щоправда не в тому відшліфовано - документальному вигляді, який маємо нині. Пізніше, у xvii - xviii ст офіційне українське письменство представлене універсалами богдана хмельницького, грамотами, листами гетьманських і полковницьких канцелярій, міських управ тощо. Це вже був час остаточної і повної втрати україною своєї державності, посиленої русифікації шляхетської верхівки, постійних утисків та заборон української мови, книг, релігії, літератури, культури.

Слід відзначити, що аналогічний шлях розвитку, з певними особливостями, проходили й літературні мови інших народів, зокрема тих, що не мали своєї державності чи втрачали її, – білоруська, словацька, сербсько - хорватська, верхньолужицька. Він міцно пов’язаний з усною і народною творчістю, живиться її образними і мовними засобами, постійно збагачується елементами усної розмовної мови, і використовує діалектизми.

Оскільки художній стиль містить у собі елементи інших мовних стилів, сприяє їх розвитку і користується їх здобутками, іноді поняття літературної мови і мови художньої літератури ототожнюють, хоча насправді поняття літературної мови значно ширше, місткіше, об’єднує мову художньої літератури й інші стилі. Проте серцевиною цього формування є концентрація діалектів української мови, насамперед середньо - наддніпрянських (полтавських, слобожанських, степових) говірок, що представляють південно - східне наріччя україни, її центральну частину.

Вплив цих говірок помітний у живомовній стихії “енеїди” і “наталки полтавки” івана котляревського, у творчості григорія квітки - основ’яненка, петра гулака - артемовського, євгена гребінки, віктора забіли, миколи петренка, левка боровиковського, пантелеймона куліша, панаса мирного, івана нечуя - левицького, івана карпенка - карого та ін. Проте літературні мови “як щось стале виникають, звичайно, не відразу, а як сума спроб, вдалих і невдалих, часто – як окремі струмочки і струмки, поки не з’явиться серед представників слова, що вибивається вгору, авторитет, художній або граматичний, чи взагалі стилістичний, писемні твори якого вже не сприймаються як спроби, а стають зразковими і надовго визначають шлях мови, що він її репрезентує”. Мовотворчість івана котляревського міцно спиралася на живу народну мову, але не могла бути взірцем для загальнонаціонального мовно - літературного наслідування через бурлескний, комічний характер більшості його творів, обмеженість і розмовно - побутовістю і невисокою нормативністю, зокрема у сфері лексики.

З ідеями, темами й образами поширювався і закріплювався в освітньо - культурному житті українців мовний матеріал південно - східного наріччя – фонетико - орфоепічний, лексичний, граматичний, стилістичний. Носіями говірок цього наріччя було багато відомих письменників і діячів культури, серед яких особливе місце належить тарасові шевченку як засновнику нової української літератури і нової літературної мови.

Користуючись незамуленими джерелами народної пісні і живої розмови, шевченко підніс українську мову до вершин неймовірної краси звучання і форми, розширив її виражальні можливості, показав спроможність передавати нею найтонші відтінки думок і почуттів, найглибші філософські й політичні узагальнення. Художній стиль збагатився елементами південно - західного наріччя через творчість таких визначних майстрів українського слова, як михайло коцюбинський, іван франко, василь стефаник, ольга кобилянська. Виражаючи національну ментальність народу, художній стиль підіймає планку інтелектуальних потенцій та естетичних смаків українського суспільства, обслуговуючи духовну культуру, творче життя. Багатством засобів і довершеністю мовлення, текстами художньої літератури художній стиль засвідчує високий рівень розвитку сучасної української літературної мови, представляє її у мовному просторі. Тільки художній стиль має багату систему стилістичних колоритів – офіційного, урочистого, піднесеного, книжного, інтимного, дружнього, жартівливого, іронічного, фамільярного, саркастичного, сатиричного. Наталка полтавка, катерина, вишневий садок, тополя, думи, гайдамаки, розрита могила, лісова пісня, мавка, зів’яле листя, тіні забутих предків, на білих островах, тронка, чотири броди і т. За генеалогічною класифікацією мови світу поділяють на сім ї (максимальні об єднання споріднених мов), сім ї - на групи (гілки), групи - на підгрупи, а вже в підгрупах виділяють конкретні мови.

Найвідомішими і найпоширенішими мовними сім ями є індоєвропейська, семіто - хамітська, кавказька, фіно - угорська, самодійська, тюркська, монгольська, тунгусо - маньчжурська, китайсько - тибетська, тайська, аустронезійська, аустроазіатська. Найпоширенішими є гінді, урду, бенталі, панджабі, лахнда, сіндхі, ра - джастхані, гуджараті, маратхі, сингальська, непалі, біхарі, орія, кашмірі, циганська. Частина індійських племен емігрувала через іран на балкани, а з балкан проникла в італію, німеччину, румунію, угорщину, чехію, молдавію та україну, а згодом - у південну й північну америку, австралію і нову зеландію. Деякі з них пізніше були літературно оброблені і використовувалися в релігійних проповідях, ділових документах, драматургії, загалом у художній літературі.