вірш ліни костенко історії ж бо пишуть на столі

вірш ліни костенко історії ж бо пишуть на столі

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, – оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо, усе як є – дорога, явори, усе моє, все зветься – україна. Над плином років, паростю ялин, жовтогарячим дивом горобин, ще й досі кості торохтять зотлілі, і на вітрах рукава лопотять, і чорні свити на козацькім тілі за воронням ніяк не одлетять… а вороння. Вже скільки тих віків минає, а в світі, певно, кожен знає, коли й кого там розпинали, про це написано аннали, про це писали так і в риму, зучили вздовж і вперехрест. Лежать під лісом люди на траві, на грудях склавши руки воскові, лицем до неба, тьмою оповитого, напівукриті хто сачком, хто свитою, – чи вже умерли, чи іще живі. Там сосонку, кривульку або човник – а рукави ж біліші лебедів – ото як пустить чорним, минає ніч… свічки вже догорають… – ці, – каже дяк, – хоч легко умирають. В тюрмі варшавській був я кілька діб, жував у празі семидальній хліб, в молдові їв солодкий виноград, ногами зміряв всенький семиград, – та у якій не був я стороні, щось наче завжди плакало в мені. То люди йдуть оце й понині, бо, кажуть, ніби легшає людині, як пом’янути саме в ній, у тій церковці кам’яній, своїх померлих… пом’яну і попелом розвіяного батька… і матір, що звела я у труну… тих, що душа не виговорює… гордія… ганну і… григорія… мабуть, під ранок я таки заснула. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, — оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо, усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — україна. Страшні слова, коли вони мовчать страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись. Спини мене отямся і отям така любов буває раз в ніколи вона ж промчить над зламаним життям за нею ж будуть бігти видноколи вона ж порве нам спокій до струни вона ж слова поспалює вустами спини мене спини і схамени ще поки можу думати востаннє ще поки можу але вже не можу настала черга й на мою зорю чи біля тебе душу відморожу чи біля тебе полум’ям згорю. Не кожен міг особисто висловити свої побажання найвизначнішій письменниці сучасності, озвучити свою вдячність і любов до її слова, але всі, в чиє життя книги ліни василівни прийшли назавжди, знайшли спосіб заадресувати свої почуття. і тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії”. “чому канадський прем’єр - міністр може проїхати до парламенту на ковзанах по замерзлій річці через всю оттаву, а у нас людей розкидають мало не в кювети, коли їде якесь цабе”. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, – оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо, усе як є – дорога, явори, усе моє, все зветься – україна. Щира, просвічена печаллю інтимна лірика творить у книжці пульсуючу мінорну мелодію, де щастя межує з розпачем а сум інколи бажаніший за нетривку радість, де піднесення чергується з меланхолійними загальмуваннями свідомості. Поет, його сутність, роль мистецтва слова в житті суспільства; призначення людини в світі, в космосі, прогрес і людство; душа і духовність; мораль як філософська категорія для всіх людей, на всі віки; майбутнє людства; історія і батьківщина; природа; світова культура; слава і свобода. Важлива роль у розвитку багатозначності слів як регулярного лексико - семантичного процесу належить метонімії, сутність якої полягає в перенесені назв одного класу предметів, або одиничний предмета на інший клас або одиничний предмет на основі суміжності. Основу метонімії можуть утворювати просторові, процесуальні, ситуативні, семантичні та інші відношення між найрізноманітнішими категоріями об єктивної дійсності, відображуваними в людській свідомості, зокрема між предметами, особами, діями, процесами, явищами, соціальними інститутами, подіями, місцем, часом, причиною, наслідком. У наведеному тексті виступають виразні приклади вживання слів у їх прямому значенні (цимбали, бубон - музичні інструменти) і метонімічні номінації осіб (цимбали, бубон - особи, що грають на відповідних музичних інструментах). Врівноважена пластичність поетичної мови засвідчувала не лише опановану технічну свободу і владу над словом, але й проникливу розкутість думки, вільну взаємодію складного асоціативного образу й мало не з математичною чіткістю доведеного твердження. За не домовками, натяками і прямими висловлюваннями неважко розпізнати буржуазно - об єктивністю підхід до подій минулих епох, не дається чітко окреслених класових оцінок явищ і фактів, ідеалізується і вихваляється козаччина. 1) стійке - семантичне відношення в межах відповідних пар слів, унаслідок чого вони постійно взаємодіють у словниковому складі як парадигматичні взаємо зумовлювані одиниці; 2) регулярна відтворюваність в одних і тих самих синтагматичних і стилістичних умовах. На згаданих ознаках зальномовних антонімів ґрунтується мотиви їх використання із стилістичною метою, яка полягає насамперед у створені ефекту контрасту, антитези, розрахованих на цілеспрямоване увиразнення тих або тих характеристик зображуваних явищ, наприклад. У мовній практиці майстрів художнього слова виражальні можливості протиставлення розширюються за рахунок контекстуальних, або індивідуально - авторських антонімів. До сфери антонімічних відношень потрапляють слова, причому не обов язково належні до одного лексико - граматичного класу, за принципом оказіонального, характерного для відповідного конкретного контексту протиставлення значень, виразної антитези.

Крім антитези, яка є стилістичною фігурою, побудованою на свідомому різкому протиставленні антонімів, у системі художньо - зображальних засобів нерідко використовують оксюморон, або оксиморон. Крім словникових, виділяють також контекстуальні, або поетичні, пароніми - близькі за звучанням слова, свідомо зближувані у відповідних текстах з метою досягнення художньої виразності, стилістичного ефекту, наприклад. На відміну від історизмів з властивою їм безпосередньою номінативною функцією архаїзми використовуються насамперед як категорія виразно стилістична, розрахована на створення історичного мовного колориту.

А поряд чимало творів, у яких авторська думка звернена до вічних сюжетів мистецтва й міфології, до історичних родій та епізодів із біографій видатних людей. В добу жорстокого ідеологічного насилля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти покори й компромісності, ерзаців і стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літературні, стаючи духовно - суспільним чинником. Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм - рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства… в її поезіях вичитуємо не тільки людську само настанову обрати гідну в житті поведінку, не спокушатися суєтними марно татами, а й самозахист в ім я вірності саме своєму мистецтву, і захист власного мистецтва від тієї деградації, яка підступно стереже його, якщо воно починає надмірно залежати від звичайних людських амбіцій творця і конюктури його дня. історичний факт, замулена часом подробиця чи легенда або й просто історичний краєвид, дають поштовх художній думці, яка часто буквально приголомшує найнесподіванішими поворотами й отими відтінками, яких годі сподіватися, скажімо, в історичній науці, бо того, що властиве поезії, ніколи не матиме наука. Поема - диспут і воднораз поема - монолог, бо героям так важко зрозуміти свою правд, хоч і не до кінця у неї вірить, і це ще відчутнім поглиблює його життєву драму.

Вже навіть із цих наведених рядків помічаємо риси справді самобутнього, неповторного стилю, які характерні для всього поетичного доробку видатного майстра слова. Екологічна проблематика в цій поезії пульсує активно і першопланово, а історичні ретроспекції, актуалізовані через енергетичні образи степу, баских табунів, героїв, корелюють сучасне і минуле однієї етнічної території. і тільки людина, енепатична до національного, етнічного, здатна відчути це тепло, над яким не владне час, а тим паче - почути пісню, в якій пульсує життя. Архетип ний образ пісні в степу в аспекті націософському маніфестує ідею, а скоріше - глибоке переконання поетеси в оживленні минулого, у вічності того, що було, а потім перейшло в землю, але та енергетика, що надихає сьогодення, переходить у категорію духу, праобраз, який закликає до збереження свого коріння, національного ґрунту.

Вимріяна багатьма поколіннями українська державність була б справою нереальною, якби народ перестав бути народом і перетворився б просто у населення, позбавлене національної свідомості. і якщо народ був позбавлений державності - то це була кричуща несправедливість, яка постійним болем віддавалася у серцях його найбільш розумних та чутливих синів і дочок. їй хочеться відвідати озеро світязь не тільки як чудесний куточок рідної природи, а ще і як місцевість, де відчувається первозданність, де серед древніх борів, які оточують озеро, ще можна відчути хвилюючий дух української прадавнини.

Альта - невелика річка, на берегах якої у 1630 році повсталі козаки під проводом тараса трясила завдали нищівної поразки польсько - шляхетському війську.

Мчали гінці до гетьмана і від гетьмана, гарцювала гетьманська варта і наїжджали посли, йшли в походи і вертались із них… все це постає перед внутрішнім зором ліричної героїні. Художній текст випромінює тонкий, неоднозначний, переливчастий настрій, що йде від історичних асоціацій, від ранньої осені, від степу і від передвечірнього сонця… проблема збереження історичної пам яті, своєї культури і мови виражена в кількох прекрасних поезіях, серед яких вирізняється «цавет танем. У так звані застійні роки, коли мімікрія (тобто пристосування до існуючих обставин) набрала загрозливих розмірів, коли процеси денаціоналізації набували, здавалося, безповоротного руху, кожний національно свідомий український громадянин розпачливо думав. Проте нашу історію, за відомим висловом, не можна читати без валідолу - в ній чимало драматичних сторінок, спричинених браком національної єдності, недалекоглядними вчинками тих, кому випадало перебувати на вістрі історичних процесів. Користуючись перевагою в озброєні (володіли вогнепальною зброєю, в той час як туземці її не знали), вони захоплювали ці міста і, пограбувавши, руйнували їх. Довершеність твору - в прекрасно переданому колориті татарського криму, де знаходиться полонянка, у виразній передачі її психологічних станів, у сильній внутрішній енергетиці зображувального та виражального слова. Пастораль - вид європейської літератури хіv - xviii століть, яка оспівувала безтурботно - щасливе, ідилічне життя пастухів та пастушок на тлі розкішної сільської природи.

Варто докласти зусилля, щоб ця ясно виражена думка, в істинності якої немає сумніву, була увиразнено в нашій теперішній культурній свідомості, що помітно починає страждати зневірою у високу суспільну значимість художнього слова. Лірична героїня вибрала долю, яка не тільки не нав язувалась їй, а ще й відверто попередила про свою виключно високу ціну та й непривабливі перспективи.

Але, здається, не дискусійним є положення, що справжня поезія, справжнє мистецтво, справжня художність неможливі без правди, без постійного прагнення пізнати і виразити істину.

Під час сварки з шляхтичем, який довго і підло знущався над людьми, не минав нагоди довести українцям, що вони бидло, батько марусі вихопив шаблю, вбив напасника, а сам врятувався від несправедливого польського суду, який би навіть не став розбиратися, хто був винен, тим, що втік на запорізьку січ і пристав до нереєстрового козацтва. Під час козацько - селянського повстання у битві під кумейками у 1637 році гордій чурай разом з гетьманом павлюком потрапив у полон до польського гетьмана потоцького і був страчений у варшаві як один з лідерів визвольної боротьби.

Маючи чудовий голос і ліричну душу (дівчині приписують понад двадцять народних пісень), маруся спромоглася на велике кохання до козацького сина гриця бобренка. Дрібненька (тобто, невелика на зріст, трохи худорлявенька, мініатюрно складена), струнка, як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою білою вишитою сорочкою бюстиком, з маленькими ручками і ніженьками, з привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглого личка, на якому виступав рум янець, з карими очима та густими бровами і довгими віями.

Співачка намальована в пишному національному одязі на тлі розкішної української природи, серед квітів і червоних кетягів калини, над якими літають пташки.

Безперечно, якщо таке відбулося дійсно, судова справа мусила бути зафіксована в архівних документах, але вони не збереглися через пожежу у полтаві в 1658 році, коли місто згоріло дощенту.

У радянські часи іван хоменко, розшукуючи матеріал для свого твору маруся чурай, знайшов у бібліотеці ан урср цікавий документ – текст вироку полтавській піснетворці. Шкляревський підкреслює, що коли у день страти марусі на майдані зібрався великий натовп і два кати витягли на поміст майже непритомну дівчину, іван іскра на коні прорвався до місця страти і встиг вручити універсал. Та в усіх цих творах розглядався виключно любовний аспект драми життя легендарної співачки, що, безперечно, занижувало її історичну роль для нації і рідного краю як співця і зовсім не давало можливості показати історичне тло, розорену поляками, але не скорену й готову до боротьби під булавою. Поетичний матеріал розгортається сам із себе за законом внутрішньої необхідності і зовнішньої доцільності, а цілість надає кожній частині вищого значення. Мені здається, якщо в національному письменстві є такі твори, як маруся чурай, значить, воно не безнадійне, і не безнадійна доля того слова – воно виживе і вистоїть у цьому складному н трагічному світі, який не має сентиментів до жодного народу.

є твори, настільки художньо цілісні, що необережне втручання ззовні (примі­тивний аналіз чи хибні пояснення) можуть зруйнувати їхню первинну красу, зні­вечити зміст, спотворити до невпізнаний образи - персонажі. Але ж, заперечать мені вчителі, не пояснювати учням тексту роману також не можна, не вимагати учнівських суджень про твір означає не знати, чи прочитали, чи зрозуміли зміст, що осудили, а що взяли за взірець. Безумовно, опрацьовувати цей високоталановитий роман на уроках треба, але при цьому слід звертати увагу не тільки на сюжет і композицію, а найперше на підтекст; руйнувати свої й учнівські стандартні уявлення про добро і зло, яких у чистому вигляді в житті немає; заглянути в душі персонажів так глибоко, щоб побачити і темні закутки, і яскраві спалахи духовного вогню. Саме тому на уроці необхідно наводити не просто цитати на підтвердження чи спрощення певної дум­ки, а передовсім ті афористичні філософські судження, які в ліриці як роді літера­тури, відіграють особливу роль, сповнюючи твір естетичною красою і могутньою виховною силою. Пообразний же при всіх зусиллях і майстерності вчителя залишає поза увагою образи другорядні й епізодичні, які у романі відіграють суттєву роль, бо часто вириваються на передній план, інколи навіть притінюючи головні образи, постійно конкуруючи з ними за силою худож­нього вирішення і типовістю. Твір починається фактично із розв язки, причому несподіваної і страшної, через що тяжіє до новелістичного жанру, а розташування частин композиції у нехронологічному порядку тільки збільшує напругу й загострює цікавість. В образі діда галерника і його самотньої оселі утверджено не лише ідею безсмертя нашого народу на велелюдному роздоріжжі європи, а й проведено своєрідну лінію духовного родоводу (дід галерник – маруся чурай – іван іскра). Образ хо – не просто витвір уяви ув язненої марусі, а субстантивоване вираження гнітючої самотності, при якій спілкування з людьми болюче й зайве, але спілкування з самим собою – єдиний, порятунок від розпачу й божевілля. Екскурсом у минуле, в ньому сконцентровано і зав язку, і кульмінацію, але вважати його початком змісту твору неправильно, бо це зруйнує сюжет і спотворить композицію. Правильніше буде матеріал цього розділу зіставляти з відповідними подіями, вчинками, образами з інших частин роману, щоб мати про них повніше уявлення. Від картини суду, свідків, представників місцевої влади, побутових сцен життя до колориту козаччини в різних іпостасях національних героїв (полковник пушкар, гонець - запорожєць, дід галерник, сам хмельницький) перед нами постає правдива і повнокровна картина життя україни xvii ст. Авторка не ідеалізує українців, але й не змальовує їх як народ, роз єднаний антагоністично - класовою ненавистю, чого в українському середовищі ніколи й не було. Групування персонажів у творі особливе – негативних набагато менше, ніж позитивних, та ще й більшою мірою негативні не обділені добрими рисами, й у ставленні до чураївни навіть ті хто відверто налаштований проти неї, не можуть позбутися відчуття моральної і духовної вищості марусі над середовищем. Або візьмемо порівняння морального статусу марусі й галі волоцюгою се­меном капканчиком, який через примітивність душі навіть не розуміє, що своїми ж словами ганить і галю, і себе.

і цей штрих до портрета якнайкраще пояснює нам, чому так кортить горбаневі вимазати марусині ворота дьогтем, чому він так вперто намагається змусити суд не відступити від букви закону і цим створити у співгромадян добру думку про себе, про свою порядність. Серед представників народу на суді вигідно вирізняється ящиха балаклійська кошова, про яку маруся має дуже високу думку і пізніше в своїй уяві возводить цю жінку у своєрідний символ довіку вірної люблячої і мужньої козацької вдови.

Хмельницький забороняє суддям одноосібне вершити долі громадян, що свідчить про його філософський погляд на сенс людського життя; треба про людину судити не з одного вчинку, а оцінювати її через призму всього, що нею зроблене.

За ті пісні, що їх вона складала, за те страждання, що вона страждала, за батька, що розп ятий у варшаві, а не схилив пред ворогом чола, не вистачило б городу полтаві, щоб і вона ще страчена була. Намагаючись зберегти за чураївною презумпцію невинності до встановлення правди, пушкар совістить бобренчиху, коли та ллє бруд і на дівчину, і на мертво­го сина, категорично забороняє катувати чураївну, вимагає від суддів обачності щодо такого тяжкого вироку.

Великим патріотом змальований пушкар у розділі облога полтави, коли не кидається рятувати свої маєток, село, ліс, а мовчки дивиться на наругу, бо полта­ва дорожча від багатства. Спочатку він – жива легенда для маленьких грицька і марусі, джерело інформації про широкий світ, кафу, турецьку неволю; згодом починає сприйматися марусею як народний умілець, а наприкінці твору галерник, образно кажучи, наче випростує плечі, стає символом народного руху, бо вважає нижчим козацької гідності ховатися від ляхів за мурами міста. історична доба в історичному тлі й виразних характерах, правдиво протрактованих словесником і правильно та ще й емоційно сприйнятих старшокласниками, дає змогу глибоко зрозуміти й основні образи та ідеї, виражені через них. Оскіль­ки образи гриця, іскри і марусі є найскладнішими і водночас найважливішими в романі, учням треба розкрити особливості середовища, в якому такі натури ви­росли і сформувалися, звернути увагу на сімейний уклад бобренків, чураїв, вишняків, остряниць. Орихна, зовсім не соромлячись, докладно розповідає, як підглядала за молодятами, не криється, що знала про гріх між ними, але це її турбувало лише тому, щоб ґрицько не пустився берега; грубість, бездушність, нездатність до співчуття і глибокого страждання навіть після найбільшої втрати притаманні бобренчисі. Недарма яким шибилист, порів­нюючи ганну чураїху та орихну бобренчиху, дошкульно звинувачує останню у відсутності навіть материнської любові, бо найголовнішим було для неї багатство й воювати за курку, за телицю, за межу.

Під час страти марусі бобренчиха пропихається наперед, щоб усе бачити, а мала б лити сльози на свіжій синовій могилі, проте характеристика цього образу автором та іншими персонажами була б неповною, якби не самохарактеристика орихни.

Бобренчиха не відчуває мук совісті, що жорстоко зламала життя власному чоловікові, який через щоденну перевтому і докори та недогляд жінки трагічно загинув. Коли ж гриць прийшов додому живим і здоровим – уцілів один з небагатьох, мати враз змінилась, зметикувавши, що син може одружитися з багачкою; не відкладай же, ти тепер на часі. Стара чураїха тяжко страждає за зраджену дочку, мучиться її муками, плаче разом з нею, носить передачі у в язницю (яблука, пиріжки, чистий святковий одяг і бабусине намисто), хоча сама в цей час ледве тримається на ногах і чи не найбільше потребує допомоги.

Та коли образ вишняка в романі виконує функцію своєрідного кривого дзер­кала і с статичним, вишняківна в любовному трикутнику маруся – гриць – галя відіграє значну роль і подана в певному розвитку.

інша річ, що всі життєві втрати галя вимірює матеріальною вартістю, тому в її свідченні звучить не стільки жаль за нареченим, скільки за витратами на весілля. Сміх, який раптом вирвався в неї при зустрічі з пригніченою зрадою чураївною, зловтішний і такий брутальний, що навіть подруги багачки роблять їй зауваження. Марусині спогади – своєрідні екскурси в минуле – подають читачам життя бобренка від малої дитини до повнолітнього юшка - месника, у грицевому харак­тері було чимало хороших рис, і майже всі вони – наслідок впливу марусі. Бобренчишині гени спонукають сина до несподіваних рішень, в нього зароджується бажання скористатися ситуацією, отримати винагороду за попередні чотири роки, змарновані в боях. Гриць катується не менше чураївни (танець з галею навиворіт душі) і ро­бить спробу виправити помилку, але на перепросинах знову хоче своєрідного бариша – марусиного жалю, прощення, співчуття, вдячності, що вернувся. Надмірно - штучної зневаги до галі - що галя – гуска, то й по ній це видно, звинувачення чураївни, що причарувала, - а може, й правду кажуть, що ти відьма, приворожила – і пропав навік. Куди б мене в житті не прихилило, а все одно до тебе я вернусь, цинічної відвертості - як хочеш знати, – так, я їм продався, але в душі на тебе я молюсь. Щодо гриця, який у присутності марусі випиває отруту, то марусину поведінку (якщо вже так учителям не терпиться визначити, винна чи не винна, труїла чи не труїла) можна трактувати безконечно широко. Оціпеніння; те, що вона сама пила те зілля і не отруїлась; навіть сумнів у грицевій рішучості дійсно отруїтися; зневага до парубка, який шукає ганебної смерті. іван іскра у любовному трикутнику гриць – маруся – іван (якщо не брати до уваги леська черкеса, палкі пориви якого зумовлені скоріше захопленням, а не коханням, і романтичною буйністю натури, поданий поетесою так, що від станови­ща мало не другорядного епізодичного персонажа на початку він несподівано виявляється одним з головних героїв наприкінці. Люди, які не розуміють поведінки помилуваної марусі, її розчарування в тому, що вмерти не дали, звертаються до іскри як до єдиної людини, з рук якої вона може прийняти життя. Щодо почуттів між іваном та чураївною, то можна обстоювати різні версії й сперечатися до безконечності, але не слід, гадаю, робити одного – наголошувати, що маруся зробила помилку, недооцінивши іскру в юності бо саме він був їй гідною парою, що вона жорстоко відштовхнула його пізніше, а могла б полюбити.

А тому, шановні словесники, не шукаймо вад у характері героїні, щоб втиснути її образ у рамки реалізму, не використовуймо в підготовці до уроку за романом умовно наукові статті, автори яких, маючи кожен своє поняття про власне художній образ - персонаж і художній романтичний образ - персонаж, звинувачують чураївну в нетолерантності до галі, підтверджуючи свою правоту висмикнутими з контексту цитатами, або в непошані до бобренчихи при іронічно - осудливій характеристиці. – до ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене; від стару людину ганити негоже – до і так співає, як йому дано, щоб переконатися в шляхетності марусиних думок навіть щодо своїх недругів. усвідомивши і переконавшись, що нерівня душ – це гірше, ніж майна що її любов чолом сягала неба, а гриць ходив ногами по землі, чураївна співчуває бобренкові щиро й гірко. Більше пісень не творилося – настала затяжна пауза, спровокована депресією, почалася трагедія митця, яку інтуїтивно відчував мандрівний дяк, прагнучи переконати чураївну в необхідності творити і замінити цим писану історію. Через призму його пам яті – пам яті окремої людини й реальних подій визвольної боротьби - пам яті історичної - маруся осягає величезну трагедію україни і зло національ­ного безпам ятства (уривок з розділу проща від слів. Ставлення марусі до власної пісні ой не ходи, грицю наприкінці роману – болісне й розпачливе, адже ця пісня - спогад про найстрашніше в житті, про при­четність до вбивства травмує дівчину, приносить їй пекельні страждання.