історія запорізьких козаків

історія запорізьких козаків

- князь дмитро вишневецький, його похід на низ дніпра, перша спроба заснування січі на острові хортиці, служба російському цареві, польському королю, похід у молдавію і трагічна загибель у царгороді. гетьман богдан ружинський та його походи у кримські володіння й до берегів малої азії; взяття ним міста трапезонта й загибель при підриванні фортеці аслам. захист козаками православної віри на півдні; повернення їх на північ і рух до пронська, зарайська, у верхньоволзькі й заволзькі міста; облога вологди.

Одразу ж після того, як новоспечений запорожець записувався до куреня, він змінював своє прізвище на якесь нове прізвисько, яке часто дуже яскраво характеризувало його зовнішність або внутрішній світ. Кандидат у запорожці мусив, сівши на необ’їждженого коня обличчям до хвоста, без сідла й вуздечки проскакати полем і повернутися назад, звісно ж, не впавши на землю. У народних оповіданнях збереглося багато згадок про те, як козак, відшукавши свого побратима в неволі й не маючи коштів, щоб його викупити, сам віддавався на каторгу, щоб турок випустив його товариша на волю. Описується походження козаків, їх боротьба проти грабіжницьких навал на україні орд кримських і турецьких феодалів, сухопутні походи до криму і морські — до туреччини.

Значну увагу приділено дослідженню участі запорожців у народних повстаннях проти шляхетської польщі, визвольну війну під проводом богдана хмельницького 1648 - 1654 рр. Розділ перший розділ другий розділ третій розділ четвертий розділ п’ятий розділ шостий розділ сьомий розділ восьмий розділ дев’ятий розділ десятий розділ одинадцятий розідл дванадцятий розділ тринадцятий розділ чотирнадцятий розділ п’ятнадцятий розділ шістнадцятий розділ сімнадцятий розділ вісімнадцятий розділ дев’ятнадцятий розділ двадцятий розділ двадцять перший розділ двадцять другий розідл двадцять третій розділ двадцять четвертий розділ двадцять п’ятий розділ двадцять шостий. Кожен народ має свій побут і свої звичаї, й чим давніший народ, тим стійкіші його побут і звичаї; народ, який стоїть найнижче у своєму розвитку, робить зі своїх звичаїв культ; народ, який стоїть на вищій, ніж первісна, стадії розвитку, але ще не виробив собі певних законів і живе лише переказами.

Першими вказівниками у цьому питанні є українські літописці; але найдостовірніші й найточніші з них обмежуються надто загальними вказівками з даного питання. «поляки, прийнявши у свою землю київ і малоросійські краї 1340 року, через певний час усіх людей, які там жили, обернули в рабство, але ті з цих людей, котрі здавна вважали себе воїнами, котрі навчилися володіти мечем і не визнавали над собою рабського ярма, ті, не знісши гніту й рабства, стали самочинно селитися біля ріки дніпра, нижче порогів, у пустих місцях і диких полях, живлячись рибальством і звіроловством та морським розбоєм проти бусурманів. Польський король сигізмунд і (1507 - 1548) першим дарував козакам у вічне володіння землю біля порогів, угору й униз по обох берегах дніпра, щоб вони, ставши на чолі. На жаль, грамота короля стефана баторія про надання запорожцям зазначених земель і міст не дійшла до нас в оригіналі, копія ж з неї, загалом дуже сумнівна, не додає нічого до сказаного з цього приводу українським літописцем. У царській грамоті щодо цього мовиться, що запорізькі козаки будуть користуватися попередніми правами й привілеями, наданими їм польськими королями й великими литовськими князями.

1686 року польща, укладаючи тринадцятирічне перемир я з росією й відступаючи їй київ, смоленськ та інші міста, водночас відмовлялася й від усього запоріжжя. «подніпровські містечка всі розорити, місцям, на яких вони стояли, бути в султанській стороні пустими, та й усім землям по дніпру від січі запорізької до очакова так само бути пустими.

Що стосується південно - східної границі, то вона, як видно з генеральної карти де - боксета 1751 року, простяглася від гирла річки кам янки вгору по дніпру, де в нього вперше впадає ріка конка з плетеницьким лиманом, звідти вгору проти течії конки, потім над верхів ями річок бердинки, середньої берди, крайньої берди і, врешті, по ріці великій берді аж до її гирла, що впадає в азовське море.

З 1709 по 1733 рік запорізькі козаки жили на татарських землях, спочатку на межі російських володінь з татарами по річці кам янці, що впадає в дніпро з правого боку, за 30 верст 6 вище міста кизикермена, а потім значно нижче російсько татарського кордону, в урочищі олешках, за річками конкою і чайкою, ліворуч від дніпра. За нещасливим для петра і прутським миром 1711 року він повинен був відступити туреччині великий шмат землі, починаючи від азовського моря знизу й ідучи вгору на північ до половини течії ріки орелі. Звідси, повернувши під тупим кутом до гирла тієї ж ріки орелі при впадінні в дніпро; від гирла орелі, перейшовши дніпро, вгору понад правим берегом дніпра до містечка крилова; від крилова, повернувши з півночі на південь, по верхів ях рік ірклія, інгульця, інгула й до верхів їв річки висі; від річки висі по річці синюсі й до її впадіння у ріку буг. Тоді запорожці de jure знову стали володарями своїх вольностей; вони розкинули свої хутори й зимівки по очаківському боці, від переволочної до самого бугу, й по кримському від ріки самари до азовського моря; на цих просторах вони могли займатися полюванням, однак не влаштовуючи жител. «прибувши до самої ріки бугу, комісари держави оттоманської для більшої зручності за спільною згодою, негайно перейшовши згадану ріку, стали табором при її березі й від обох сторін поставили між таборами по одному наметові для конференції, й після кількох конференцій, суперечок і міркувань нарешті найкращим чином між собою погодилися й постановили на основі інструментів, даних від визначених комісарів обом сторонам 1705 року, тобто турецького 1118 року, встановити кордон таким чином. Починається цей кордон від закінчення польських кордонів і йде вниз рікою бугом на шість годин від ташлика, тобто великого конара, й, будучи там, вирішили, що оскільки місце конар відоме само по собі, знаків тут можна не робити, а спільно вирішили, що воно буде замість знака; а від конара границю вели полем прямою лінією й на відстані десяти верст від нього, перейшовши ріку гарбузину, поставили два знаки, з російського боку квадратний, а з турецького круглий. і там, не дійшовши згоди, стали табором при ріці мертвих водах і тримали численні конференції й суперечки про розмежування, оскільки у вищезгаданому інструменті 1705 року написано, що кордон буде проведено через гирло ріки єланця, який впадає у великий інгул, але експеріенція 7 показала, що вона впадає у буг, отож визначили замість єланця гирло ріки громоклії, що впадає у великий інгул, але з цим були труднощі. і тому вони від двох описаних вище знаків, перейшовши гарбузинку, пішли тією ж лінією до ріки мертвих вод, відстань від знаків дванадцять верст, а перейшовши мертві води, поставлено два знаки, а від тих знаків лінією до старої мечеті на ріці солоні(й), на відстані 17. 5 верст, і при цій мечеті поставлено два знаки; а потім, перейшовши лінією ту ріку, й на відстані 7 верст, перейшовши також ріку єланець, поставлено два знаки, і звідти лінією протягом 21 версти до старої мечеті, що стоїть на березі ріки громоклії. А від тих знаків кордон іде берегом тієї ріки громоклії аж до ріки великого інгула, залишаючи весь ліс, що стоїть на березі тієї ріки громокії, оттоманській державі. Тому поблизу згаданого лісу ще у двох місцях зроблено знаки, та при переході ріки великого інгулу також два знаки і біля них, перейшовши ту ріку інгул, навпроти також поставлено два знаки.

) було зруйноване запорізькими козаками 1745 року було наказано поселити на кордоні україни дев ять ландміліцьких 9 полків, для чого було призначено землі від південно - східного кордону україни всередину лінії на 40 і за лінію на 30 верст. Тоді українці, перейшовши оріль, зайняли тут луки на 30 верст східніше від її берега, збудували хутори й селища, серед інших слободу курилівку, засновану китайгородським сотником семеновим, яку запорожці потім, зайнявши військами орільські місця, перенесли на інше місце й назвали за іменем кошового петрівською або петриківською. Запорізькі козаки, натомість, доводили, що хоча старосамарські жителі в тих вольностях і ліс рубали, й сіно косили, й рибу ловили, й землю орали, й бджолу розводили, але робили це з дозволу війська запорізького й самарських полковників за певну десятину, яку з них брали на користь війська. Але гетьман розумовський відмовився виконати прохання запорожців на підставі лише ніким не засвідчених копій дарчих документів, особливо копії універсалу хмельницького. єлизавети, названою на честь імператриці єлизавети петрівни й збудованою у формі правильного шестикутника периметром (разом із зовнішніми укріпленнями) до 6 верст. Новосербам було віддано кращі землі теперішньої херсонської губернії по річках тясмину, висі, синюсі й верст на 50 південніше степи між бугом і дніпром. Охорона ця полягала в тому, що новосерби будували ряд земляних шанців і форпостів, в яких осаджували міліцію, що спостерігала за кожним рухом козаків і татар. Так, у тресагах, на річці висі, біля польського кордону було збудовано п ятикутну фортецю, а всі інші селища було укріплено чотирикутними шанцями й названо замість російських назв назвами фортець австрійського військового кордону.

Щоб попередити набіги запорожців і татар на новосербію й далі, поселенці ставили на високі кургани обв язані соломою жердини й при перших ознаках небезпеки підпалювали їх і тим самим піднімали жителів на оборону.

єлизавети глібова за слобідським малоросійським полком затверджувалися річки самоткань, бешка й верблюжка, а запорожцям було наказано володіти по границі 1714 року.

Музей історії і розвитку місцевого самоврядування дніпропетровської області – перший в україні музей подібного профілю, зали якого працюють у приміщенні дніпропетровської обласної ради з грудня 2008 р. Центр олени петрівни блаватської та її родини – науковий і культурно - етичний музейний комплекс, присвячений всесвітньо відомій засновниці міжнародного теософського товариства.