вірш рідна мова максим рильський

вірш рідна мова максим рильський

Як гул століть, як шум віків, як бурі подих, — рідна мова, вишневих ніжність пелюстків, сурма походу світанкова, неволі стогін, волі спів, життя духовного основа. Також брали слово того вечора рена коваленко, головний спеціаліст державного архіву київської області, віктор ціон, провідний науковий співробітник київського літературно - меморіального музею м. У вірші гнівно тавруються цареві близні і кати, раби на розум і на вдачу, які хотіли вирвати язик в українського народу, переслідували і забороняли його мову.

Українську мову в ярмо хотіли запрягти, осліпити й повести на чорні торжища, незрячу, хотіли ноги поламати, в язали, кидали за грати, образ - уособлення рідна мати показує, наскільки дорога народу його мова, а тяжке становище української мови стає особливо зримим завдяки порівнянню. Для зображення величезної потенціальної сили української мови, її духу рильський створив складний епітет величногідний, а її безсмертя ствердив порівнянням як житнє зерно берегла. Це пишний яр, а не сумне провалля; збирайте, як розумний садівник, достиглий овоч у грінченка й даля, не майте гніву до моїх порад і не лінуйтесь доглядать свій сад квiтень, 1956 р. Колишнє, в камені сповите, встає, мов хвилі у дніпрі, і бачать україни діти, як володимир на горі крізь непроглядну ніч криваву, благословляючи народ, веде свій люд, свою державу на ясні води від негод. Просвистіли ситі крижні над утомленим болотом; у густому верболозі, де заліг густий туман, гомонять перед нічлігом, опустившись, ніби хмарка, невпокійливі шпаки.

Журавлина пісня ми летимо ключем в блакитному просторі в степи зелені рідні із - за моря, дзвінкую пісню ми співаємо в блакиті, промінням сонячним прозорим оповиті. Це – український письменник передовсім, український у своїх пейзажах, у своєму лукавому й добродушному гуморі, у своїй далеко не добродушній сатирі, у своїй ласкавій і соромливо - ніжній ліриці. На чиїх устах не виникала усмішка примхлива, в чиїх очах не заблищала іскра напівкохання чи напівжурби від звуків тих кокетно - своєвільних, сумних, як вечір золотого дня, жагучих, як нескінчеиий цілунок. Олександр петрович був тоді секретарем київського губернського відділу наросвіти, завідував також (про це пише він у своїй автобіографії) відділом мистецтва, був комісаром драматичного театру ім. Благословенна в болях ран степів широчина - бездонна, що, як зелений океан, тече круг білого херсона, що свій дівочий гнучий стан до дніпрового тулить лона. Шпаки – це імітатори веселі; то іволга у лісні їх дзвенить, то хлопчик, друзів кличучи, свистить, то соловейко розсипав трелі, то колесо немазане скрипить. У вірші гнівно тавруються “цареві близні і кати, раби на розум і на вдачу”, які “хотіли вирвати язик” в українського народу, переслідували і забороняли його мову.

Українську мову “в ярмо хотіли запрягти”, осліпити й “повести на чорні торжища, незрячу”, “хотіли ноги поламати”, “в’язали, кидали за грати”, образ - уособлення “рідна мати” показує, наскільки дорога народу його мова, а тяжке становище української мови стає особливо зримим завдяки порівнянню. Для зображення величезної потенціальної сили української мови, її духу рильський створив складний епітет “величногідний”, а її безсмертя ствердив порівнянням “як житнє зерно берегла”. Сосюри завжди, коли чужоземне панування гнітило розвиток культури, мова залишалася тією скарбницею, що берегла від остаточної руйнації національний дух. Формувати вміння працювати над текстом; удосконалювати вміння читати, розуміти зміст тексту; розвивати зв’язне мовлення; виховувати любов і пошану до рідної мови.

Рідна мова – це те, що робить народ народом (у мові народ являє світові найцінніші набутки свого серця і мудрості; передає з покоління в покоління досвід, культуру і життєдайні традиції; передає інтимніші прояви своєї душі). Що в єдине нас злива, – перші матері слова, перша пісня колискова, як розлучимось з тобою, як забудем голос твій, і в вітчизні дорогій говоритимем чужою. Дмитро павличко “ну що б, здавалося, слова”, – розмірковував тарас шевченко більше ніж півтора століття тому і приходив до висновку про надзвичайну силу рідної мови.

Рильський) мова є справжньою скарбницею нашого народу та головною складовою життя кожної людини, запорукою її духовного розвитку та запорукою розвитку суспільства. Ознайомити учнів з біографією поета, дати поняття вільного вірша, вчити учнів розуміти його специфічну форму; розвивати вміння знаходити самостійно і характеризувати поетичні образи, виховувати любов до рідної мови.

(дмитро білоус) мово моя українська — батьківська, материнська, я тебе знаю не вивчену — просту, домашню, звичну, не з - за морів прикликану, не з словників насмикану.

Болем очей продивлена, смутком багать продимлена, з хлібом у душу всмоктана, в поті людськім намокнута, з кров ю моєю змішана і аж до скону залишена в серці моїм. Щоб людському щастю дбанок свій надбати; щоб раділа з мене україна - мати, щоб не знався з кривдою, не хиливсь під скрутою, в гніві бився блисками, а в любові — рутою. Це пишний яр, а не сумне провалля; збирайте, як розумний садівник, достиглий овоч у грінченка й даля, не майте гніву до моїх порад і не лінуйтесь доглядать свій сад. Пісні, казки та вірші про рідну мову — потужний інструмент збереження та розвитку духовної спадщини українців, дбайливо ограненої та подарованої нам прадідами.

Тож читай, перечитуй, вивчай напам’ять вірші про рідну мову, слідкуй за власним мовленням, плекай свою мову, бережи її чистоту — і вона ніколи не загубиться в різнотрав’ї інших мов та говірок світу.

Як гул столiть, як шум вiкiв, як бурi подих, — рiдна мова, вишневих нiжнiсть пелюсткiв, сурма походу свiтанкова, неволi стогiн, волi спiв, життя духовного основа. Царевi блазнi i кати, раби на розум i на вдачу, в ярмо хотiли запрягти як дух степiв, гарячу, i ослiпити, й повести на чорнi торжища, незрячу, хотiли вирвати язик, хотiли ноги поламати, топтали пiд шалений крик, в язнили, кидали за ґрати, зробить калiкою з калiк тебе хотiли, рiдна мати.

Ти вся порубана була, як федiр у степу безрiдний, i волочила два крила пiд царських маршiв тупiт мiдний, — але свiй дух велично гiдний як житнє зерно, берегла. А там, де пiт росив священний народу - велетня чоло, де мислi пагiлля зелене вiтрам наперекiр цвiло, — там зводився язик вогненний, там пiснi полум я росло. Мужай, прекрасна наша мово, серед прекрасних братнiх мов, живи, народу вiльне слово, над прахом царських корогов, цвiти над нами веселково, як мир, як щастя, як любов.