мови за милозвучністю

мови за милозвучністю

Благозвучие предполагает наиболее совершенное с точки зрения говорящих на данном языке сочетание звуков, удобное для произношения и приятное для слуха. Те, що українська мова відзначається особливою милозвучністю, відомо здавна, і, здається, ніхто не сумнівається в цьому тепер, хоч найменше можуть про це судити самі носії української мови, оскільки для них мова знаряддя щоденного спілкування, а не об єкт для спостереження. Але про красу й приємність звучання української мови є більш ніж достатньо усних і писемних свідчень, у тому числі загальновідомих, і звичайних іномовців, і видатних діячів, і фахівців, а з їхніх слів - і українців. Сила людей переконана, що ця мова є одна з найбагатших мов слов янських, що вона навряд чи уважить богемській щодо рясноти слів та виразів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть і у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами обробленими гнучкістю і багатством синтаксичним, мова поетична, музикальна, мальовнича. Перелік захоплених відгуків про красу української мови взагалі, і передусім її звукової вишуканості, звучності, музикальної граціозності, можна продовжити.

З другого боку, милозвучність - це звукові засоби підсилення виразності мови художнього твору внаслідок досягнення гармонійного добору звуків у тексті. Визначити конкретні фонетичні параметри, які сприяють милозвучності або її забезпечують; встановити, чи однакові ці критерії для носіїв різних мов; вважати милозвучність суто науковим поняттям чи естетичним, чи тим і тим одночасно; дати відповідь на питання, чи існує загальнолюдське розуміння милозвучності. Для цього використаємо ті характеристики, які позитивно сприймаються слухачами у музиці, співі, у тому ж мовленні, й дослідимо, чи наділена ними українська мова. Виходячи з висловлювань і власних спостережень, вважаємо, що милозвучність української мови забезпечує передусім гучність, яка має різноманітні виявлення. Виразна повнозвучна вимова голосних і приголосних у сильних і слабких позиціях, порівняно невелика кількість збігів кількох приголосних, плавна акцентно - ритмічна структура слова, наспівна мелодика тощо. Вокалічність української мови (власне її гучність) посилюють сонорні приголосні (разом з голосними вони складають 70%) та дзвінкі приголосні (особливо враховуючи незначне в цілому оглушення дзвінких у кінці слова та в середині перед наступними глухими). Значне ослаблення (і скорочення) всіх наголошених складів, крім першого переднаголошеного, якраз і створює умови для розвитку сильної редукції (утворення звуків типу ъ, ь), характерної для російської вимовної норми на відміну від української, яка, навпаки, характеризується відсутністю яскраво вираженої редукції голосних. В основному рівний розподіл часу звучання між голосним наголошеним та сусідніми складами, а також - менш різкі частотні інтервали пояснюються характерною для української мови більшою плавністю мовлення порівняно з англійською. Показана вище ритмічна структура українського слова зближує його з ритмом музичним, пісенним і природно пояснює, чому українська мова сприймається як особливо музикальна. Разом з тим у деяких мовах, що порівнюються на основі спонтанного слухового сприйняття (а не на основі наукового аналізу окремих параметрів), з погляду іномовців або фахівців, наділених здатністю давати естетичні оцінки звучання відповідно до свого розуміння прекрасного, - виділяють мови більш і менш красиві (милозвучні), так само, як ми розрізняємо, наприклад, твори більш і менш талановитих композиторів, кращі й гірші пісні, окремі музичні твори тощо. Секст емпірик (проти граматиків, 194) писав, що еллінська мова набула визнання завдяки головним чином двом головним властивостям – ясності й приємності. Давні слов’яни підкреслювали зрозумілість своєї мови (виводячи назву слов’яни від слово) на противагу незрозумілим мовам сусідів – начебто німих, німців. Про милозвучність (виражену, зокрема, в усуненні збігу голосних – зяяння) і зміни слів на догоду милозвучності йдеться в діалозі платона кратіл (412, 414). Плавність буде витримана, якщо уникати частого зіткнення голосних (такі зіткнення роблять мовлення неоковирним і зяючим) і надто частого повторення однієї й тієї самої літери.

Дослідниця формулює мету – вийти на ті об’єктивні показники, які правдоподібно забезпечують сприймання української мови як приємної, звучної, наспівної – й низку завдань щодо вивчення милозвучності української мови.

Вона має кілька засобів до урівноваження вокалізму з консонантизмом, себто кількості голосівок з шелестівками, в цілях більшої евфонічності, засобів, цілком аналогічних мові італійській. і коли не займає першого місця по евфонічності, то тільки через те, що в кількох словах, – небагатьох, але часто вживаних, – допускає негармонійне з’єднання шелестівок. Сказане змушує уважно простежити подібні до українських явища в іспанській та італійській – із урахуванням піренейського субстрату з тенденцією до рівномірного чергування голосних і приголосних, на що вказує академік ю. Чередниченко зазначає, що частота вживання голосних і приголосних в українській мові виражається середньо - процентним відношенням (у круглих цифрах) 48. Евфонічність виражається у спрощенні груп приголосних (ві сн ик, ти жн я, се рц е), появі вставних голосних (ог о нь, віт е р, р о та, л е ва), приставних голосних (і ржа, і мла, і шов) і приставних приголосних (в улиця, г оріх), зникненні початкових фонем (голка, гра, гнат). Фонетичні варіанти є лише фонетичними відозмінами того самого слова, різне звукове оформлення їх здебільшого залежить від сусідніх звуків, а з стилістичного погляду вони мають значення тільки як евфонічний засіб. Пилинський зазначає, що чергування початкового в – у в усній мові залежно від звукового оточення, інтонації, ритму і темпу мовлення, а також від змістових та інших моментів – явище складне і ще мало досліджене.

Якубський, найлегше, музично, евфонічно звучатимуть для нас ті слова, де кількість шелестівок і голосівок однакова, й вони правильно чергуються, наприклад полетіла, гомоніли, нерухомо, заборона (відношення 1. Насамперед урівноваженням приголосних і голосних звуків, відсутністю великого збігу однакових приголосних чи голосних не тільки в складі того ж самого слова, а й на межі слів. Явище всебічного прагнення до рівномірного чергування голосних і приголосних за формулою пгпг (п – приголосний, г – голосний) поширюється й на протетичні приголосні. Качуровський) слід спиратися не на письмовий текст, а на усний, у якому ще більше, ніж у письмовому, виражаються милозвучні особливості української мови.

Отже, при дослідженні явища рівномірного розподілу прголосних і голосних слід зважати передусім на живу вимову, яка іноді виявляє ще більше тяжіння до відкритого складу, ніж писемна мова, яка до того ж обмежена параметрами віршового розміру.

Отже, чергування голосних і приголосних в українській мові, яке відображає тенденцію до рівномірної послідовності пгпг, усвідомлюється носіями мови як милозвучність. Маємо приклад системного функціонування в сучасній українській мові того явища фонетичної типології, для якого припускається субстратне доіндоєвропейське (трипільське) походження. інший важливий і винятково цікавий засіб – рівномірний розподіл вокальної енергії в українській мові, котрий тісно пов’язаний з неконцентрованим словесним наголосом, що виявляється в помірно розподіленому (через 1 - 2 склади) посиленні й послабленні звуків. Ющук (усне повідомлення) підкреслює роль побічного наголосу, котрий виявляється не лише у складних словах (а й, наприклад, у словах типу інститут – на першому складі) й надає українській мові співучості (сила голосу розподіляється більш - менш рівномірно). Плющ (усне повідомлення) вважає такі особливості українського наголосу ознакою скоріше не милозвучності, а мелодійності мови (чітка диференціація цих понять і визначення останнього потребують подальших досліджень). Наконечний спеціально підкреслює, що динамічний наголос в українському слові відносно слабкий, видихова енергія – у порівнянні з іншими східнослов’янськими мовами – загалом значно рівномірніше розподіляється між його складами, тому наголошений склад не різко виділений з - поміж інших складів слова, наголос мало зосереджений на ньому, він поодинокі склади в слові, сказати б, координує, а не підпорядковує собі. При цьому близькоспоріднені з грузинською мегрельська й чанська (які іноді об’єднують під спільною назвою – занська мова) наближаються до врівноваження голосних і приголосних у мовленні (див. Тоцька слушно вказує, що неконцентрований наголос, плавність українського мовлення зближує український мовленнєвий ритм із ритмом музичним, пісенним і природно пояснює, чому українська мова сприймається як особливо музикальна. Марра про те, що специфічні звукові особливості української мови важко пояснити без урахування фонетичних явищ у мовах народностей, у яких із українцями стільки зв’язків у галузі історії матеріальної культури, не виключаючи й музики.

Давні слов’яни підкреслювали зрозумілість своєї мови (виводячи назву слов’яни від слово) на противагу незрозумілим мовам сусідів – начебто “німих”, німців. А баски, абхази, ірландці, тобто носії давніх середземноморських культурних традицій, звертають увагу передусім на складність своєї мови на противагу іншим. Те, що українська мова відзначається особливою милозвучністю, відомо здавна, і, здається, ніхто не сумнівається в цьому тепер, хоч найменше можуть про це судити самі носії української мови, оскільки для них мова знаряддя щоденного спілкування, а не об’єкт для спостереження. Але про красу й приємність звучання української мови є більш ніж достатньо усних і писемних свідчень, у тому числі загальновідомих, і звичайних іномовців, і видатних діячів, і фахівців, а з їхніх слів – і українців. “сила людей переконана, що ця мова є одна з найбагатших мов слов’янських, що вона навряд чи уважить богемській щодо рясноти слів та виразів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть і у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами обробленими гнучкістю і багатством синтаксичним, мова поетична, музикальна, мальовнича”. По - перше, вона визначається як “добре, приємне, з погляду фонетичних і лексико - стилістичних норм певної мови, звучання окремих мовних елементів – звукосполучень, слів і словосполучень”. З другого боку, милозвучність – це звукові засоби “підсилення виразності мови художнього твору внаслідок досягнення гармонійного добору звуків у тексті. Друге тлумачення характеризує милозвучність як стилістичний прийом, побудований на використанні звукових засобів у конкретному художньому творі даної мови.

Крім того, милозвучність у першому розумінні визначається, або правильніше так сказати, регулюється, орфоепічними нормами як неодмінною ознакою української літературної норми, у другому значенні – зумовлюється бажанням і потребою автора увиразнити текст твору.

Якщо співзвучність на матеріалі конкретних художніх творів вивчалася досить ґрунтовно, то розуміння милозвучності лишається майже на рівні імпресіоністичних вражень людей, наділених розумінням красивого, тобто є скоріше естетичною категорією (пор. Досі ще ніхто не виробив наукового доведення більшої чи меншої милозвучності – немилозвучності кожної окремої мови або її місця за цією ознакою в ряду мов. Був у тебе була в тебе; був удома – буду вдома; василь і петро – петро й василь; у полі – в обід – уві сні; відняти – відібрати – одібрати – одбігти; з обідом – із сиром – зі мною; спізнився микола – спізнилась олена; ходімо разом – ходімо утрьох; перемагати й жити – перемагать і жить; був би сьогодні - було б учора, беріть же – бери ж. Такі форми дозволяють чергувати голосні й приголосні в мовному потоці, що, в свою чергу, дає можливість уникати зайвого збігу як приголосних, так і голосних, що однаковою мірою небажано. іван – до йвана, іти – йти, імення – ймення, імовірно – ймовірно, убогий – вбогий, убрання – вбрання, удень – вдень, вгнути – угнути, уволю – вволю і багато інших подібних слів. Власне милозвучність (приємне звучання) забезпечує також вокальна гармонія (або гармонійна асиміляція, або дистантна асиміляція, або гармонія голосних). Це особливий вид регресивної асиміляції голосних у суміжних складах, який полягає в тому, що попередній голосний більше чи менше уподібнюється до наступного голосного. Так, ненаголошений е перед наступним складом з голосним високого підняття і, и або у більше наближається до й, ніж у позиції перед обниженими голосними.

Гармонійна асиміляція тісно переплітається з редукцією голосних (хоч вона й слабо виражена), накладаючись на неї й посилюючи її або послаблюючи, коли напрям дії обох явищ виявляється протилежним. Рівномірний розподіл вокальної енергії в українській мові тісно пов’язаний з неконцентрованим словесним наголосом, що виявляється в помірно розподіленому (через 1 - 2 склади) посиленні й послабленні звуків. Це формує характерну для української мови акцентно - ритмічну структуру слова, яка (для 5 - складового слова з наголосом на середньому складі) передається так званою формулою в. 1 - 2 - 3 - 1 - 1, з якої видно, що ритмічна структура російського слова характеризується значним посиленням наголошеного складу порівняно з ненаголошеними і тим самим сприяє його різкому виділенню, а в переднаголошених складах сила наголошення виразно зростає в напрямку наголошеного складу.

“…в основному рівний розподіл часу звучання між голосним наголошеним та сусідніми складами, а також – менш різкі частотні інтервали пояснюються характерною для української мови більшою плавністю мовлення порівняно з англійською”. Нарешті, українське мовлення характеризується широким мелодичним діапазоном із своєрідною, зосередженою на кінцевому (особливо відкритому) складі та на посилених, що регулярно чергуються з непосиленими (див. Наші висновки базуються на слухових спостереженнях та випливають із практичної роботи у вузі над постановкою української вимови (у іноземців) та її корекцією (у носіїв). За свідченням музикознавців, саме в мовній мелодиці, що накладається на специфічну вимову звуків (передусім голосних), закладено основу національного співу.

Тут привертає до себе увагу той факт, що серед європейських мов об’єктивно найбільш вокалічною є фінська (51 %), а не італійська (48%), хоч враження музикальності справляє друга, а не перша. Слід думати, що лише комплекс показників різного рівня, причому в певному, не відомому поки що для нас, співвідношенні здатний забезпечити те, що ми сприймаємо позитивно і вважаємо красивим. Разом з тим у деяких мовах, що порівнюються на основі спонтанного слухового сприйняття (а не на основі наукового аналізу окремих параметрів), з погляду іномовців або фахівців, наділених здатністю давати естетичні оцінки звучання відповідно до свого розуміння прекрасного, – виділяють мови більш і менш красиві (милозвучні), так само, як ми розрізняємо, наприклад, твори більш і менш талановитих композиторів, кращі й гірші пісні, окремі музичні твори тощо. Очевидно, зважаючи на невеликий мовний матеріал, залучений до спостережень (фактично дві мови – українська та російська), деякі наші висновки видаватимуться певною мірою апріорними, але вони можуть започатковувати ґрунтовні дослідження милозвучності різних мов, виконані з використанням експериментально - фонетичних, психолінгвістичних та статистичних методів дослідження. Українсько - російський суржик поширений у побутовому спілкуванні жителів багатьох регіонів україни, а також місцевостей на території росії, де проживає українське населення - на стародубщині, курщині, подонні, кубані, ставропольщині, терщині, поволжі, поураллі, тюменщині, омщині, цілині (сірий клин), зеленій україні. На територіях, де існують діалектні континууми, природним є й існування перехідних діалектних форм між спорідненими мовами сусідніх народів — наприклад, між українською мовою та російською, білоруською, польською або словацькою. Однак розвиток і розповсюдження українсько - російського суржику в україні пов язані з тривалим співіснуванням цих двох мов на одній території у нерівному соціально - політичному статусі. У період належності українських територій до російської імперії, російська мова була мовою вищих соціальних верств і, за державної підтримки, обслуговувала потреби державного апарату, науки, техніки, освіти, армії та флоту тощо, а функції української мови переважно обмежувалися побутовим спілкуванням, фольклором або художніми творами здебільшого про сільське життя. З урахуванням цих історичних факторів, у багатьох публікаціях суржик розглядається і оцінюється не у суто лінгвістичному аспекті, а у соціально - політичному, у контексті політичної боротьби за роль і статус української та російської мов в україні, процесів русифікації або, навпаки, українізації. З одного боку, суржик характеризується як мовлення сільських жителів, що пристосовуються до російськомовних мешканців міста; як проміжна субмова, що виконує роль перехідного етапу в асиміляційному процесі витіснення української мови російською. По цьому принципу створено і штучну мову – есперанто, але в експеранто застосовано слова, що найлегше запам ятовуються з багатьох європейських мов (і українські слова, в тому числі). є російськомовний, англомовний європейський, англомовний північноамериканський, англомовний і іспаномовний південноамериканський, англомовний австралоокеанський, англомовний африканський, китайськомовний і ще багато інших з меншим ареалом застосування в тюрмах і виправних закладах. Серед суржиків звичайного цивільного спілкування дуже цікавим є суржик міста одеси і околиць, є київський суржик, харківський, полтавський, донецький, херсонський як найвизначальніші. Але ці суржики не є мовами і не є діалектами, бо часто містять в своєму лексиконі не слова, що мають давні кореневі зв язки із словами певних народів та народностей, а мають штучно придумані слова нашої техногенної цивілізації, багато з яких мають загальносвітове визнання і зрозумілі по всій земній кулі. Порушення дієслівного керування, вживання прийменників і відмінків за російським зразком – по вулицям замість по вулицях, на російській мові замість російською мовою. У мові сучасних засобів масової інформації можна зустріти також численні помилки, що є результатом автоматичного перекладу з російської багатозначних слів. Встановити залізничне повідомлення, допомагає від запалення бруньок, вібрація статевої дошки тощо (аналогічно і у зворотньому напрямку - перекручивание фактов, перебрал на себя і т. У художній мові суржик використовувався здебільшого як стилістичний засіб типізації та індивідуалізації персонажів, створення комічного, іронічного ефекту.

У сучасній українській літературі суржик або російськомовні вставки часто використовуються також для реалістичнішої передачі мовлення персонажів (наприклад, у творах ірени карпи). Якщо, на думку автора, у реальній ситуації такі персонажі розмовляли би суржиком, російською або перескакували з однієї мови на іншу, їх мовлення не перекладається нормативною українською мовою, а передається у вигляді, близькому до оригінального. У багатьох україномовних інтернетівських форумах і блоґах вживаються різноманітні форми суржику, що містять значну кількість русизмів, а також російськомовні вставки, записані українськими літерами, нецензурна лексика і інші елементи ігор з мовою та орфографією. Крім традиції використання суржику у сучасній українській літературі, у таких випадках варто враховувати і можливий вплив форм сучасного російського мережевого жаргону, де використовується навмисно спотворена орфографія і специфічна лексика. Водночас, модифіковане написання нецензурних слів та виразів може певною мірою пом якшувати шоковий ефект від використання табуйованої лексики та епатажного стилю поведінки.

У канадському варіанті французької мови - жуаль (joual), поширений у провінції квебек, з численними відхиленнями від франко - канадських фонетичних і граматичних норм та запозиченнями з англійської мови.