життєві історії про зраду

життєві історії про зраду

Я ніколи навіть натяком не дала чоловікові зрозуміти, що зі мною трапилося в ту ніч, а він, знаючи мене, як вірну і люблячу дружину, навіть і подумати не міг про зраду.

Ця випадкова зустріч могла б змінити все моє життя… шкодую я чи ні про те, що так нічого і не сталося, не можу відповісти чесно навіть сама, але те, що згадую її ось уже вісім років, це правда. Згадую з якимось щемливим почуттям, перебираю в пам’яті всі деталі і старанно знову відкладаю кудись на дно душі, щоб не ятрити себе … після великого скандалу з карпом я забрала дитину і поїхала в інше місто до мами, щоб заспокоїтися і, чого вже гріха таїти, подумати про майбутнє, так як була близька до розлучення, як ніколи.

Хоча мені і не хотілося вибиратися з дому в дощовий листопад, але в сотий раз запевняти маму, що у нас з чоловіком все гаразд, а не приїхав він тільки тому, що багато справ, я вже втомилася. Оглянувши мій одяг, він став заспокоювати – машина поруч, термінова хімчистка в його будинку, через годину я буду в повному порядку, а він готовий компенсувати мені свою незручність. Він був… неймовірно привабливим, як раз таким, якого я малювала ще в своїх дівочих мріях – високий, мужній, але не “качок”, елегантний, по - чоловічому красивий і з уважними, злегка глузливими очима. Від нього виходив якийсь неймовірно привабливий запах, і, коли його сильні руки підтримували мене, мої ноги відмовлялися йти, а голова просто паморочилося. іноді мені здається, що я взагалі все це придумала, адже не може бути такого щемливого захоплення, насолоди, єднання двох людей, зовсім незнайомих, чужих і раптом стали одним цілим. Уявляла, як могла б змінитися своє життя, якби ми прокинулися разом… коли у нас з чоловіком було все добре, я раділа, що не піддалася і не зруйнувала сім’ю. – якщо говорити саме про подружні зради, то моя улюблена дефініція цього явища зводиться до того, що зрада – це будь - яка дія одруженої людини, при якій вона веде себе так, наче в неї нікого нема. Зараз я жодним чином не виправдовую зрадників, але хочу особливо підкреслити, що в зраді найгіршим є не сама зрада, а всі ті обставини, які призвели до цього. Найголовніше чесно визначити для самих себе, що ж стало причиною такої поведінки, оскільки зрада – це не лише фізичний, але й духовний і психологічний феномен. Як людині віруючій, мені важливо розуміти, що саме привело до такого результату не з порожньої цікавості, але щоб зрозумівши це, виправити, щоб більше не отримувати такого досвіду знову та знову.

Скажімо, людина давно поміняла свою соціальну роль, офіційно змінила свій статус на заміжню чи одруженого, але внутрішньо ще не перестає відчувати себе вільною дівчиною чи свободолюбивим парубком. Якщо активна та твереза жінка не отримує від чоловіка того, що за її переконанням повинен їй дати чоловік – вона шукає для себе розумну альтернативу, дуже часто не відчуваючи за це жодних докорів сумління, міркуючи, що це не вона зраджує, а її зраджено та обмануто тим, що не дається обіцяне раніше щастя. – оскільки зрада – це втеча від реальності, а ця реальність мала свої чіткі обриси, то логічно, що гірше себе мав би почути саме той партнер, чиї вчинки призвели до зради.

Гарні сіднички важливі лише для конкурсу краси, а для нормального життя потрібне уважне, добре серце та бажання робити щось більше, ніж будувати власну фігуру.

Якщо це було миттєве, необдумане, частіше всього п’яне дійство, про яке хочеться швидше забути, то в цьому випадку потрібно швидше каятися перед богом, і компенсувати своєму чоловіку чи дружині те зло, яке їм було завдано. Люди часто після зради домовляються, миряться, намагаються почати стосунки з чистого листка розуміючи, що будувати своє щастя простіше на старому фундаменті. Однак, жодна дружина, а тим більше – жоден чоловік (вони різні за природою сприйняття зради) не зможе до смерті забути те, що його колись було зраджено. До прикладу – трудоголізм, друзі, родичі тощо… – ну, онтологічною зрадою назвати любов людини до друзів, свого автомобіля чи комп’ютера було б надто сильно. Зазвичай у зраді та розпаді сімей жінки звинувачують чоловіків, але ті не завжди винні — на широких життєвих просторах часом трапляється з точністю до навпаки.

Нещодавно один лікар розповів, що його дружина колись хотіла поїхати в італію, аби хоча б синові, який сьогодні вже старшокласник, заробити на квартиру, щоби не тіснитися в однокімнатній. Василева сестра вже всі свої заощадження витратила на лікування брата, а його дружина хоч би який долар - два кинула або родичці бодай дещицю компенсувала. А вдома вже, вірили наші полісянки, і здоров’я повернеться, і рани затягнуться, огорнуті цілющим повітрям рідної землі, і душа втішиться від пам’яті про кожен день виживання під кулями… семенові пощастило. А те, що побачив на війні… хто повернувся зі смертельного двобою без шрамів на душі, без непомітних, але назавше відчутних усією свідомістю моральних ран. Зводили з дружиною хату, разом з односельцями ходили щодня в поле обробляти то колгоспні буряки, то льон – було до чого докласти рук у повоєнному колгоспі. Семен з оксаною просто радо прийняли у своєму житті маленьку людину, яка одразу наповнила їхню сім’ю найсоковитішим відчуттям щастя, зробила її повноцінною і значимою в суспільстві. Поєднуючи дві долі, ці люди, обоє биті лихом пережитого, цінуючи кожен день життя, з честю виконали суспільний обов’язок, у якому сім’я – це раз і назавжди, а дитина – почесна і найзмістовніша його складова. Прилетіти до праги, успішно підписати угоду з новими бізнесовими партнерами, ввечері неодмінно випити кави та прочитати розділ книги й за три дні повернутися до львова. Та чоловік розумів, що всім жінкам насправді потрібен не він, а його бізнес та гроші, тому свого серця нікому не відкривав, залишався завжди стриманим та холодним. Коли принесли рахунок, чоловік хотів заплатити за двох, але зоряна навідріз відмовилася – вона принципово завжди і всюди платить за себе сама і вважає це правильним рішенням. Чоловік поспішив до терміналу, адже реєстрація пасажирів вже розпочалася, а зоряна нетерпляче очікувала зустрічі із сестрою, яку не бачила цілих дванадцять місяців. Смакували тістечками, шоколадом та львівською кавою з прянощами, довго блукали вузькими вуличками вечірнього міста, усміхалися, багато розповідали одне одному про своє життя, щоразу відкриваючи щось нове і таємниче у словах та поглядах. Дорогою думав, що вже сто років не цілувався, і трохи боявся виявитися незграбним залицяльником в очах дівчини, але все - таки наважився поцілувати її на прощання. Вона навіть звикла до своєї кімнати, особливо любила травневу пору, коли після важкого дня сідала біля прочиненого вікна і вдихала свіже повітря, наповнене солодким бузковим ароматом. Часом зачинялася у ванні, вмикала воду і вмивалася сльозами, бо розуміла, як важко жити в цьому світі, якщо за спиною ніхто не стоїть, якщо нікому подати руку підтримки, якщо нікому захистити.

Це можна було порівняти з тим відчуттям, коли надворі лютує негода, а ти закутуєшся у теплий плед і дивишся улюблену комедію, розуміючи, що ніяка злива не страшна тобі в рідних стінах. Для жінки він був цікавим співрозмовником, ініціативним та перспективним молодим співробітником, адже вона вже встигла зазирнути в особову справу молодого чоловіка. Якщо забирати, то нате, будь ласка, а якщо організувати людські умови для солдатів, то це не до них питання… тільки тричі вона чула сашків голос телефоном. Що майбутнє передбачала, хвороби лікувала, неможливе зцілювала, трави різні знала, життя, які могла, повертала… хоча софійці тільки п’ять, доводилося не раз спостерігати за дещо химерною поведінкою донечки.

Пояснила дитині, щоби наступного разу та обов’язково попереджала, куди йде, а надто далеко заходити і зовсім не варто, бо мама хвилюватиметься… мабуть, п’ятирічна софійка зрадіє, дізнавшись про нового братика чи сестричку.

Галина, почувши умиротворене хропіння чоловіка, знову вставала і йшла молитися до ікон, бо все одно сон не приходив до її злегка потьмареної свідомості. Ніжно билася кулачками - крихітками чи, може, колінцями манюсінькими об її лоно, хотіла щось сказати, передати… а галина – не так то воно мало бути за нормальних умов – не сильно переймалася життям майбутнього дитяти.

А про сашка… десь передавали знайомі знайомих, начебто бачили - чули, що живий її хлопець, але де саме і що з ним – невідомо… та материнське серце не вірило сказаному, не відало кінця щасливого й повернення синового… щось не так було в тих чужих вістях. Підкорювали найвищі в селі шовковиці, приходили додому брудні - брудні, отримували на горіхи від батьків, бо баба марфа знову скаржилася, що знайшла їх на дереві. Вона з любов’ю поглянула у великі блакитні очі, на кирпатий носик, щічки, які поцілувало сонечко… …усередині лежала ромашка і пожовкла від часу фотокартка.