література україни 18 століття

література україни 18 століття

На україну поширюється загальноімперські порядки, адміністративні закони і соціально – економічні умови, включаючи кріпосництво, її територія була поділена на губернії, або намісництва, з адміністративними і територіальними закладами.

Відбувається значне піднесення товарно – грошових відносин, поглиблюється соціальне розшарування населення, зростає виробництво із застосуванням найманої праці, розвиваються міста. Включення до її складу так званої новоросії, яка згодом стала однією з частин української етнічної території, здійснювалося, насамперед, через воєнно – стратегічні міркування. Основна маса населення західноукраїнських земель перебувала під подвійним гнобленням – австрійської монархії та польських, угорських, українських поміщиків та буржуазії. Піднесення часів війни 1812 року, декабристський рух та повстання 1825 року, загальноросійська криза феодально – кріпосницьких відносин та скасування у 1861 році кріпацтва. Багато таких пісень і поезій приписують марусі чурай – легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила у полтаві; документальних свідчень про неї немає. Погляди цього гуманіста - просвітнтеля, який у своїх творах розкривав філософські, суспільно - політичні й етичні проблеми, відбилися на становленні нової української літератури.

Сковорода був енциклопедично освіченою людяною, добре знав не тільки античні філософські твори сократа, платона, арістотеля, сенеки, але й новітні, зокрема декарта, спінози, канта. її покликала до життя нова епоха — епоха пробудження національного життя і національних рухів, боротьби проти соціально - національного гніту, створення національних держав. “ літературі українського народу як народу офіційно забороненого і зневаженого стояло впродовж всього xix ст відповідно впливаючи на творчі критерії та орієнтири.

Оскільки ядром народу було селянство, саме воно берегло морально - етичний і культурно - естетичний досвід нації, то й головним героєм нової української літератури був селянин. Основні творчі методи літератури цього періоду — це просвітительський реалізм і романтизм; основні жанри — бурлескно - травестійна поема, байка, балада, соціально - побутова п єса, етнографічно - побутова повість. Утверджується принцип художньої правди як вірності самому життю, його фактам і типовим образам; видозмінюється художній погляд на світ і спосіб його зображення - основним творчим методом стає реалізм, який у творчості т. Творчість кобзаря представила український світ і українську свідомість у всіх їх вимірах (історичному, суспільно - політичному, морально - етичному, естетичному тощо). Становище пореформеного села, класове розшарування в ньому, протистояння низів і верхів суспільства, життя найманих робітників - заробітчан, інтелігенції, земських чиновників, сільських багатіїв тощо. Широта охоплення дійсності, її соціально - психологічний аналіз, показ основних соціальних конфліктів, якісно новий рівень художності й стильове розмаїття — це те, що визначило характер літературного процесу 70—90 - х pp. Він характеризується дальшим розвитком і водночас оновленням художніх засобів і прийомів дослідження людини (психологізм, натуралізм, посилення суб єктивного авторського начала), активним стильовим пошуком, урізноманітненням художніх напрямів і течій, їх складною взаємодією і співіснуванням (реалізм, імпресіонізм, неоромантизм, символізм, модернізм). Найбільш відповідними жанрами для втілення нового матеріалу стали інтелектуальна, ідеологічна чи психологічна драма і драматична поема (леся українка) та психологічна повість і новела (м. „коли старші письменники виходять від мальован - ня зверхнього світа — природи, економічних та громадських обставин і тілько при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою. Письменники - критики висловили новий погляд на питання народності літератури, її національної самобутності, продемонстрували глибинне розуміння її провідних тенденцій та перспектив розвитку.

Калнишевський був заарештований і засланий на північ росії - у соловецький монастир на білому морі, де провів 27 років у келії, звідки його не виводили роками.

Тут поховано тіло кошового, що спочив у бозі, грізної колись запорозької січі козаків отамана петра калнишевського, засланого в цю обитель за найвищим велінням у 1776 році на упокору.

Царський уряд, відчуваючи потребу у військовій силі у зв язку з підготовкою війни проти туреччини, із запорожців, що залишилися, починає організовувати чорноморське козацьке військо на землях між річками буг і дністер. Гайдамацький рух, що розпочався в першій половині xviii ст переріс у величезне народно - визвольне повстання, відоме в історії під назвою коліївщина (від слів кол, колоти). Одеса, бердянськ, маріуполь та інші торгові міста стають морськими воротами російської держави, через них відбувається торгівля з південною і західною європою, східними країнами.

Створив культурний осередок в києві стояв біля витоків київської братської школи захищав та підтримував православну церкву иніціатор відновлення в 1620 році православної ієрархіі. Зарахована іваном франком до найкращих надбань українського письменства, рукописна збірка віршів климентія пролежала у безвісті для дослідників близько півтора століття. На україну поширюється загальноімперські порядки, адміністративні закони і соціально - економічні умови, включаючи кріпосництво, її територія була поділена на губернії, або намісництва, з адміністративними і територіальними закладами.

Відбувається значне піднесення товарно - грошових відносин, поглиблюється соціальне розшарування населення, зростає виробництво із застосуванням найманої праці, розвиваються міста. Включення до її складу так званої новоросії, яка згодом стала однією з частин української етнічної території, здійснювалося, насамперед, через воєнно - стратегічні міркування. Основна маса населення західноукраїнських земель перебувала під подвійним гнобленням - австрійської монархії та польських, угорських, українських поміщиків та буржуазії. У сімох полках (ніжинському, люблінському, чернігівському, полтавському, переяславському, прилуцькому та миргородському) було 866 шкіл на 1099 поселень - тобто одна школа припадала на 1000 чоловік. Ці факти свідчать нам про дуже високий розвиток освіти серед простого населення, бо, для приклада, у 1875 році на цій території було тільки 52 школи і на кожну припадало 6750 чоловік. Населення само розуміло потрібність в навчанні своїх дітей, тому воно за свої кошти засновувало і утримувало школи, сільська громада сама запрошувала вчителя і давала йому гроші. У 60 - 80 - ті роки відбувається поступовий занепад початкових шкіл, що тривав паралельно із втратою української автономії та розповсюдженням феодально - кріпосницьких відносин російської імперії на українські землі. У 1777 австрійський уряд провів шкільну реформу, запровадивши “тривіальні” школи з німецькою мовою навчання для сіл і малих міст та головні - для великих міст і по монастирях. Лише за царя федора становище академії покращилося, у 1701 році колегія була перейменована в академію, їй дано право володіти маєтками, призначено щорічну субсидію у розмірі 1000 золотих. В ці часи в академії працювали такі видатні професори, як степан яворський, йоасаф прокопович, енциклопедист теофан прокопович (спеціаліст у галузі теології, філософії, літератури, математики, астрономії тощо) та інші. Нижчий - граматичний (інфіма, граматика та синтаксис), середній - риторичний(піїтика та риторика) та вищий - філософський (діалектика, логіка та теологія). Священик дмитро туптало, талановитий письменник, написав збірник пісень - “руно орошенное” у 1680 році фундаментальну працю полемічного характеру - “житія святих” у 12 частинах. Але почали з являтися багато пісень, які мали світське спрямування - любовні, політичні, що прославляли героїв - богдана хмельницького, богуна, палія, мазепа був автором популярної у той час пісні “всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тянуть. Величковському, авторові емблематичних збірок “млеко”, “зегар” та збірки епіграм, ієромонахові клементу зіновієву (писав сатиричні вірші); дмитрові тупталові (1651 - 1709), стефанові яворському (1658 - 1722) та григорію сковороді (1722 - 1794), авторові збірки “сад божественних пісень”. Видатними зразками української поезії, в якій поєдналися академічні та народні традиції, стали збірки “сад божественних пісень” та “басні харківські” григорія сковороди.

і це не випадково, бо поема котляревського “енеїда” (вперше побачила світ у неповному виданні у 1798 році) була першою поемою, написаною українською літературною мовою. В україні зароджується стиль, що постав із сполуки особливостей українських церков із західноєвропейським стилем і пізніше дістав назву українського бароко. Будівнича діяльність, насамперед церковна, пов язана відображає значною мірою освоєння і відновлення старих і нових земель - з цим пов язане будівництво полкових і сотенних церков та канцелярій, шпиталів та шкільних будинків при них. Особливо слід зазначити два періоди київського будівництва, які пов язані з меценатською діяльністю гетьмана івана мазепи й пізніше з ім ям архітектора шеделя. Починається будівництво за мазепи з богоявленської церкви києво - могилянської академії (1690 - 1693); після спорудження нового навчального корпусу університет набуває остаточного вигляду.

Будується поруч з лаврою миколаївський собор, після його завершення починається будівництво мурів навколо лаври, шести надбрамних церков, серед яких можна особливо відмітити троїцьку надбрамну (реставровано давню споруду) та церкву всіх святих. Миклашевський - георгієвський собор у видубичах, мокієвський - феодосійську церкву у цитаделі, полковник герцик - церкву воздвиження в ближніх печерах. Типово барочні споруди будують архітектори іноземного походження - бернард меретин у львові уніатський собор святого юра (закінчений у 70 - х роках) і ратушу в бучачі, готфрід гофман - новий успенський собор (1771 - 1782р. Йому належать такі споруди як павільйон - фонтан самсона, весь водогін у києві на подолі, покровська церква, церква миколи набережного поблизу дніпра старий гостинний двір тощо. Він залишив так званий ковнірівський корпус та дзвіниці на ближніх та дальніх печерах у лаврі, за проектом архітектора нєслова збудував кловський палац. Священні події подаються на тлі детально розробленого краєвиду, з тваринами, птахами (зразок цього стилю - розпис троїцької церкви в києво - печерській лаврі). Ці твори зберігають індивідуальні риси портретного малярства і всі деталі українського краєвиду та одягу, що роблять їх дуже цінними для історії побуту.

Митрополити, гетьмани, полковники та їхні дружини, визначні міщани мали свої портрети, хто гірший, хто ліпший, великі, на весь зріст, а маленькі - для медальйонів. Портрети прикрашали будинки, їх покладали до трун; портрети відображалися на іконах, як жертводавців, так і тих, за спомин яких давали до церкви ікону.

Дмитро левицький (1735 - 1822), син видатного київського гравера григорія левицького, поїхав до петербурга разом із російським художником антроповим, який працював у києві над розписом андріївської церкви в 50 - ті роки, і став знаменитим російським майстром. Особливо характерним і природним явищем староукраїнської культури є іконостас спасо - преображенської лаври в сорочинцах, критиром якої був данило апостол. У 1712 році києво - печерська друкарня випустила книгу “ифика ієрополітика, или философія нравоучительная символами и пріудобленіями изъяснена к наставленію и пользе юним”. Школа українського малярства трималася на рисунку, на традиції гравюри, яка була необхідною для оформлення різного роду шкільних тез, панегіриків тощо. Гравери ілюстрували різні книги, наприклад, “патерик печерський”, виготовляючи гравюри на металі, а також на дереві, так звані дереворити, і друкували їх на окремих аркушах паперу або на шовку.

В 1706 році на величезному аркуші паперу він нарисував - в центрі - мазепу в лицарському убранні, з булавою, а по його боках 6 жінок, які символізують істину, правду, силу, справедливість, науку і мистецтво; вгорі представлено 6 церков, що їх фундував мазепа (1706 рік). Українська граверська школа доби мазепи сягала своїми впливами польщі, литви, білорусії, молдаво - валахії і, звичайно, московщини, де постійно працювали першорядні українські майстри.

Вистави “верхнього світу” належать до трагедійно - драматичного серйозного шару дійсності (вистави писали і виконували професіонали, твори були присвячені проблемам суспільства тощо), то “нижній світ” сприймається суспільством як розвага. Поряд із серйозними драмами та трагедіями, що писалися викладачами києво - могилянської академії, які присвячувалися святам, визначним подіям, також писали і твори для “нижнього світу”. Популярність “нижнього поверху” театру цієї доби пов язана з сміховою фольклорною культурою та з використанням народної мови - все це дає підставу розглядати цей театр як народний, український. Особливостями шкільного театру було те, що в ньому грали аматори з школярів, тобто найосвіченіших кіл тогочасного суспільства, глядачами здебільшого були також освічена інтелігенція, включаючи запрошених гетьмана та старшин. З іншого - руйнівним чинником для української культури була великодержавницька політика російського царизму - ліквідація посади гетьмана у 1764р зруйнування січі катериною іі у 1775р ліквідація територіально - адміністративного устрою гетьманщини у 1783 році впровадження кріпосного права на лівобережжі тощо. Дослідження відмінних рис української архітектури й образотворчого мистецтва другої половини xvii - xviii ст які розвивалися під могутнім впливом мистецтва бароко, для якого були характерні пишність і вишуканість форм, урочистість і монументальність. Відбувається значне піднесення товарно - грошових відносин, поглиблюється соціальне розшарування населення, зростає виробництво із застосуванням найманої праці, розвиваються міста. Включення до її складу так званої новоросії, яка згодом стала однією з частин української етнічної території, здійснювалося, насамперед, через воєнно - стратегічні міркування. Піднесення часів війни 1812 року, декабристський рух та повстання 1825 року, загальноросійська криза феодально - кріпосницьких відносин та скасування у 1861 році кріпацтва. У східній частині цієї зони (чернігівщина та новгород - сіверщина) поряд із вуличними побутували безсистемні та безсистемно - вуличні поселення, що надавали своєрідності регіону.

З розвитком капіталістичних відносин, зокрема припиненням вільної колонізації, тут виникають вуличні, рядові, радіальні, шнурові та інші регулярні поселення, створені за проектами.

У північній зоні українського степу, яка обіймає землі таврії та частково слобожанщини (на півдні межі цієї зони пролягають по узбережжю чорного та азовського морів), більшість поселень виникла внаслідок державної та поміщицької колонізації другої половини 17 - 19 ст. В усіх зонах поряд із зазначеними типами побутували й так звані радіальні форми сільських поселень, які виникли на основі торгово - ремісничих посадів або кругових поселень. У північній частині полісся та волині малодвірні поселення змінили свої назви дворів та дворищ на хутори(загальнопоширений на правобережжі термін) лише у 18 ст. На території полісся, карпат, західного поділля, буковини, полтавщини, меншою мірою півдня водночас із таким розміщенням житла побутували різні варіанти його поєднання з господарськими спорудами - від часткового до суцільного. За умов народної колонізації земель виникали садиби переважно з віддаленим розташуванням хати відносно проїзних шляхів, постановкою її в глибині двору.

Наближене, або курдонерне, розташування хати характеризується наявністю перед житлом невеликої земельної ділянки, на якій, як правило, висаджувались дерева, кущі, квіти.

Безпосередній вихід хати на вулицю, її розташування на межі садиби, яка прилягає до дороги, є новаційним типом, який практично був відсутній в традиціях українського народу і зустрічався спорадично в забудові садиб, які межували із майданами або жвавими торговельними шляхами.

Отже, українська вариста піч завжди займала внутрішній кут хати з боку вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), де були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут(покуть, червоний, або святий, кут), у якому розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками, цілющим зіллям та квітками, вивішували лампадку.

Під божником уздовж причілкової стіни (традиційно з одним, пізніше - з двома вікнами, а у карпатських українців - нерідко зовсім без вікон) ставили стіл (у житлі бойків, лемків та закарпатських верховинців функції столу виконувала скриня). Біля дверей та понад ними робили дерев яні полички або невеличку шафу (мисник, судень) для посуду, а уздовж чільної стіни над вікнами проти печі - полицю для хатнього начиння та хлібу (хлібна полиця). Якщо засоби зовнішнього оздоблення зрубних поліських жител обмежувались частковою побілкою або обмазкою, до того ж лише житлової частини хати, то в крайніх північно - західних районах зруб залишався не біленим або підбілювалася лише частина стін навколо вікон. Значним розмаїттям оздоблення характеризувалося каркасне та без каркасне житло наддніпрянщини та півдня, в якому, крім традиційної обмазки глиною та побілки, широкого вжитку набули підводка кольоровими глинами та декоративний поліхромний розпис. Представники різних соціальних груп (ремісники, феодали, козацька старшина, рядове козацтво, бідні селяни, поміщики, міщани, торгівці, згодом робітники і буржуа) відрізнялись своєрідністю вбрання. Особливості в одязі мало духовенство - не лише у специфіці церковного одягу, а й в його незрівнянному багатстві, використанні золототканих привізних тканин, прикрас, дорогоцінної культурної атрибутики.

Для виготовлення святкового одягу заможних верств населення використовувались високоякісні тканини - парча, оксамит, штоф - із чергуванням блискучих і матових елементів орнаменту в стилі українського ренесансу і бароко. Жіночі сорочки по рукавах, поликах, коміру, нагрудній частині й по подолу вишивались льняною біло - сірою ниткою (лівобережжя) або червоною та чорною заполоччю (правобережжя). Шилась вона з суворого або напіввідбіленого полотна, оздоблювалась тканим або вишитим монохромним орнаментом переважно червоного кольору (на чернігівщині - білого). Найвідоміші елементи костюма гуцулів - кептар (овчинна безрукавка) й сердак (прямоспинний короткий піджак із домашнього сукна темного кольору з бічними клинками або без них). Не розлучались гуцули зі шкіряною, прикрашеною тисненням та мідними бляшками торбинкою, яку вішали через плече (тобівка, дісаги), порохівницею (перехресниця) і топірцем. Усна народна творчість протягом тисячоліть була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду народу, втіленням народної мудрості, народного світогляду, народних ідеалів. У фольклорі знайшли не лише естетичні та етичні ідеали народу, а й його історія, філософія, психологія, дидактика - тобто все, чим він жив, що хотів передати наступним поколінням. Навіть норми звичаєвого права, неписані закони фіксувалися в усній формі, запам ятовувалися вибраними громадою людьми і за потреби відтворювалися у незмінному вигляді. Міфологічні образи, вірування стимулювали народну фантазію і сприяли культивуванню фантастичних оповідок, героїчного епосу, календарно - обрядової поезії. Але з часом міфологічні образи втрачають реальну основу і сприймаються творцями та носіями фольклору як художні образи та символи, в яких народ втілював свої суспільні ідеали.

Трансформація давньої міфології - поступовий перехід давніх сюжетів і мотивів, образів і світоглядних уявлень у нову систему художньої творчості - фольклор. Власне художня проза, тобто казки, реалізована в таких жанрових різновидах як героїко - фантастичні казки, казки про тварин, соціально - побутові казки та небилиці тощо. Казки, як і більшість фольклорних жанрів, сягають своїми витоками стародавньої міфології, тобто періоду, коли власне казкові сюжети сприймалися і трактувалися як реальність, коли художність цих оповідей була підпорядкована завданням інформативно - пізнавальним, релігійним. Кількість казкових сюжетів та образів у кожній національній традиції усталена; вони переходять із покоління до покоління, мало при цьому змінюючись, оскільки виступають символами загальнолюдських моральних цінностей. Вони складають, мабуть, найбільший підрозділ казкового масиву завдяки своїй здатності відображати вічні суспільні проблеми та завдяки певній розкутості структури.

Соціально - побутові казки мають ще назви реалістичних, побутових або новелістичних; у основних своїх виявах вони складають проміжну ланку між власне казками (героїко - фантастичними та казками про тварин) і народною документалісти кою (легендами, переказами, оповіданнями). Замикають цей ряд фольклорної прози народні оповідання, тобто оповіді - спогади про надзвичайні зустрічі, пригоди, характерні повчальні історії, випадки з життя. Оповідання, як і вся не казкова проза, мають вибірковий характер; у випадках, коли вони викликають зацікавлення слухачів, їх багаторазова повторюваність зумовлює привнесення елемента вигадки або ж деталей із життєвого досвіду оповідачів. Одним із найдавніших видів народної творчості, який від початку свого становлення і до занепаду продуктивного розвитку не зазнав суттєвих змін, є замовлення (заговори). У народному побуті значний репертуар замовлянь належав так званим чарівникам, чаклунам, ворожкам та ворожбитам, тобто людям, що зналися з надприродною силою і з різною метою вдавалися до цих словесних формул. До паремійного фонду українського народу відносять приказки і прислів я, загадки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афористичні вислови тощо. Джерелом пареміографічних жанрів було не тільки реальне життя, а й влучні образи пісень, казок, легенд і переказів, притч, анекдотів, а згодом - писемної творчості. Згідно з історико - естетичною концепцією, українська пісенність розподіляється на чотири великих підрозділи, кожний з яких об єднує кілька жанрів, тематичних груп і циклів. Найдавнішим вважається ліро - епічний підрозділ, до якого входять переважно обрядові пісні (трудові пісні, колядки та щедрівки, веснянки, купальські і петрівчані, обжинкові, гребовецькі, весільні, ігрові, хороводні пісні), замовляння, дитячі пісні. Виключне значення у формуванні всієї української писемності мають календарно - обрядові пісні, які творилися і були в тісному зв язку з трудовою діяльністю людей, причому до кожного циклу робіт були й свої пісні. Голосіння безпосередньо пов язані з чимось трагічним і мають більш ширше семантичне забарвлення, ніж тільки висловлювання жалю за померлим (голосили за батьківською хатою, оплакували батьків тощо). Безпосередній зв язок між цими жанрами народної епіки спостерігається у циклі невольницьких плачів, тобто в одному з найдавніших пластів думової традиції. В цей час думи переважно виконуються кобзарями(серед видатних кобзарів можна назвати остапа вересая (1803 - 1890), андрія шута, федора гриценко (холодного), івана крюковського). Переборюючи переслідування з боку шляхетської польщі та царської росії, кобзарі донесли до нас думи героїчного змісту, які є для нас джерелом історії, пам яткою культури.

Починається будівництво за мазепи з богоявленської церкви києво - могилянської академії (1690 - 1693); після спорудження нового навчального корпусу університет набуває остаточного вигляду.

Збереглися ж будинок військової полкової канцелярії в чернігові, зразок українського бароко, будівля академії наук, перебудована за митрополита йоасафва кроковського тощо. Найбільш відомими архітекторами були меленський (церква - ротонда на аскольдовій могилі), беретті (головний корпус київського університету), боффо (потьомкінські сходи в одесі, воронцовський палац) та інші. Українські архітектори, використовуючи мотиви народної архітектури, створили визначні зразки українського модерну - будинок полтавського земства (архітектори в. Особливо характерним і природним явищем староукраїнської культури є іконостас спасо - преображенської лаври в сорочинцах, критиром якої був данило апостол. У 1712 році києво - печерська друкарня випустила книгу ифика ієрополітика, или философія нравоучительная символами и пріудобленіями изъяснена к наставленію и пользе юним. Гравери ілюстрували різні книги, наприклад, патерик печерський, виготовляючи гравюри на металі, а також на дереві, так звані дереворити, і друкували їх на окремих аркушах паперу або на шовку.

Найбільш відомі шевченківські портрети (автопортрет з свічкою та інші), картини історичної, побутової тематики, пейзажі (селянська родина, катерина, дари в чигирині, старости, судна рада, вдовина хата та інші). Розвиток малярства у середині та другій половині 19 століття пов язаний з відкриттям ряду спеціальних навчальних закладів (малювальні школи в одесі, харкові, києві). До передвижників належали микола ге (картини філософсько - релігійної тематики), олександр литовченко (драматичні сюжети з московської історії), ілля рєпін (картини з козацької тематики - запорожці пишуть листа турецькому султану), микола бондаревський та інші. У 60 - 80 - ті роки відбувається поступовий занепад початкових шкіл, що тривав паралельно із втратою української автономії та розповсюдженням феодально - кріпосницьких відносин російської імперії на українські землі. У 1777 австрійський уряд провів шкільну реформу, запровадивши тривіальні школи з німецькою мовою навчання для сіл і малих міст та головні - для великих міст і по монастирях. Середина 19 століття характеризується розвитком прогресивних ідей, які охопили суспільство - піднести освіту в народі було бажанням передової інтелігенції. Недоліком було те, що в школах було заборонено вживати українську мову та друкувати підручники рідною мовою (відповідно до валуєвського циркуляру та емського указу). З 70 - х років велику роль у справі освіти мали земства, які організували широку мережу шкіл, дбали про кадри вчителів, організовували вчительські семінарії, давали кошти на утримання шкіл. Він спочатку мав два факультети - філософський та юридичний; у 1841 році відкрито медичний факультет, у 1850 - філософський, який згодом було поділено на два інших. Хмельниччина і нова українська держава стали поштовхом для розвитку історичної науки, яка вже виходить за межи літописних оповідань та набуває нових форм. Наприкінці 17 - на початку 18 століття з являються так звані козацькі літописи, автори яких брали безпосередньо участь у козацьких походах або були їх свідками.

Щодо розвитку природничих та математичних наук у 17 столітті, то вони були розвинені слабше, ніж історія та право, але ніколи не зникало зацікавлення ними.

Михайло максимович (1804 - 1873), перший ректор київського університету, написав більше ніж 100 наукових праць з історії, ботаніки, зоології, фізики, хімії тощо. Працюючи професором новоросійського університету в одесі він із своїм учнем миколою гамалією (1859 - 1949) створив першу в російській імперії і другу в світі бактеріологічну станцію, став одним з засновників мікробіології та вчення про імунітет. Гамалій, продовжуючи справу свого вчителя, зробив великий вклад у боротьбу з такими хворобами, як холера, чума, туберкульоз, сказ, впровадив в практику охорони здоров я щеплення. 17 років кафедру механіки харківського університету очолював професор олександр ляпунов (1857 - 1918), який створив загальну теорію сталості руху механічних систем, написав ряд робіт з теорії імовірності. Також у галузі фізики плідно працював західноукраїнський фізик іван пулюй (1845 - 1918), який відзначився дослідженнями рентгенівського випромінювання. Етнографія, тобто пізнання побуту, культури народу стала одним з основних каменів будівлі українського національного культурного відродження, яке відбувалося на межі 19 - поч. ) з являється перша енциклопедія українознавства записки о малоросії якова марковича, де стисло викладено відомості про україну, її історію, природу, населення, мову, поезію. Більш повніше і систематичне дослідження української етнографії під назвою малоросийские народые песни склав у 1827 році михайло максимович, майбутній ректор київського університету.

У 1831 році він видав український альманах - збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами, а у 1833 - 1838 - видав шість випусків запорожской старины. Також велику роботу у галузі дослідження українських і російських народних пісень зробив український професор московського університету йосип бродянський - у 1837 році він присвятив їм свою дисертацію. Це відбилося у працях кількох нащадків козацьких родів, які пішли у відставку з царської служби і присвятили себе опрацюванню та публікуванню історичних матеріалів. Найбільшої уваги серед істориків - аматорів заслуговують василь рубан - короткая летопись малоросийская 1777р опанас шафонський - черниговского наместничества топографическое описание 1876р. В галузі філософії йшла боротьба поглядів між матеріалістами та ідеалістами, в політекономії - між дворянсько - буржуазними вченими та ліберальними народниками.

Треба сказати про роль у розвитку національної свідомості українського народу науково - освітнього товариства просвіта, яке було засноване у львові у 1868р. Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети, альманахи, організовувало читальні, займалося просвітницькою діяльністю. У іі половині 18 століття поширюються романси на основі кантів (релігійних пісень) та народні пісні, які виконували під різні інструменти (гітару тощо). У середині та другій половині 19 століття слід відмітити діяльність петра ніщинського (музика до п єси шевченка назар стодоля, вечорниці, ой закувала та сива зозуля) та миколи лисенка, засновника великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом і матеріалом опери (різдвяна ніч, тарас бульба та інші). Вистави верхнього світу належать до трагедійно - драматичного серйозного шару дійсності (вистави писали і виконували професіонали, твори були присвячені проблемам суспільства тощо), то нижній світ сприймається суспільством як розвага. Поряд із серйозними драмами та трагедіями, що писалися викладачами києво - могилянської академії, які присвячувалися святам, визначним подіям, також писали і твори для нижнього світу.

Популярність нижнього поверху театру цієї доби пов язана з сміховою фольклорною культурою та з використанням народної мови - все це дає підставу розглядати цей театр як народний, український. У другій половині 18 століття у києвсько - могилянській академії було заборонено театральні дійства, що призвело до зникнення в подальшому шкільного театру.

Український театр його класичної доби починається з аматорських гуртків другої половини 19 століття, які ставлять здебільшого наталку полтавку (п єса котляревського наталка полтавка стала об єктом натхнення багатьох музикантів. Популярне опрацювання п єси зробив алоїз єдлічка, у 1857 році нову музичну обробку зробив опанас маркович та й у 1889 році найбільш вдала музична обробка, в якій вона виконується і понині, зроблена миколою лисенком), сватанія на гончарівці та назара стодолю шевченка. Кропивницький (дай серцеві волю, заведе в неволю - 1863р дві сім ї, зайдиголова, пошились у дурні, по ревізії тощо), іван карпенко - карий (новобранець, бурлака, сто тисяч, мартин боруля, хазяїн, наймичка, сава чалий тощо), м. Священик дмитро туптало, талановитий письменник, написав збірник пісень - руно орошенное у 1680 році фундаментальну працю полемічного характеру - житія святих у 12 частинах. Але почали з являтися багато пісень, які мали світське спрямування - любовні, політичні, що прославляли героїв - богдана хмельницького, богуна, палія, мазепа був автором популярної у той час пісні всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тянуть. Величковському, авторові емблематичних збірок млеко, зегар та збірки епіграм, ієромонахові клементу зіновієву (писав сатиричні вірші); дмитрові тупталові (1651 - 1709), стефанові яворському (1658 - 1722) та григорію сковороді (1722 - 1794), авторові збірки сад божественних пісень. Видатними зразками української поезії, в якій поєдналися академічні та народні традиції, стали збірки сад божественних пісень та басні харківські григорія сковороди.

і це не випадково, бо поема котляревського енеїда (вперше побачила світ у неповному виданні у 1798 році) була першою поемою, написаною українською літературною мовою. Енеїда - це пародійний твір, бурлеско - травестійна поема, переробка поеми римського поета вергілія, в якій котляревський дав широку картину народного життя, з його додатним і від ємними сторонами.

З творчістю котляревського та квітки - основ яненко пов язане становлення української драми - обидва письменники виступали як організатори театрального життя першої половини 19 століття, режисери.

Подальший розвиток української літератури пов язаний з творчістю видатного українського письменника, громадського і політичного діяча, тараса григоровича шевченка. Його побутові поеми (катерина, наймичка, сон), суспільно - політичні (єретик, сліпий, кавказ, посланіє) виступали проти кривдників народу - царів, панів тощо. Творчість письменника надихала багатьох інших, його політичні ідеї, які були викладені в одній з програм кирило - мефодієвського братства, залишалися популярними і набули подальшого розвитку.

Проза марка вовчок, а ще більш нечуя - левицького, панаса мирного та івана франка була цілком зрілою, займала гідне місце серед реалістичних авторів тієї епохи.

В цей період відбувається завершення формування післяшевченківської національної української літератури, що зіграло велику роль у подальшому розвитку культурного процесу на україні. З іншого - руйнівним чинником для української культури була великодержавницька політика російського царизму - ліквідація посади гетьмана у 1764р зруйнування січі катериною іі у 1775р ліквідація територіально - адміністративного устрою гетьманщини у 1783 році впровадження кріпосного права на лівобережжі тощо. Для культури 19 століття характерний подальший наступна українську культуру русифікації - вона посилилась після польського повстання 1830 року, полягала в забороні вживання української мови, в забороні друкування та розповсюдження книжок українською. Котляревський), під впливом ідей товариств декабристів на україні та програм кирило - мифодїївського братства відбувається формування національної ідеї українського народу, національної свідомості. Тобто, можна з впевненістю сказати, що цей період був періодом формування української нації, створив підґрунтя для національно - культурного відродження на початку 20 століття.